Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 61
Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.
«У ваших очах сльози, — сказав він, пускаючи мене. — Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу — з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі».
Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.
«Моє ім’я, — сказав він, — містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?»
Я відповів, що не маю.
«Боже мій, — сумно мовив він, — це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!»
Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.
«Для будь-кого іншого, — пояснив він, — це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов’язків?»
«Не можу сказати, — мовив я, — адже я маю ще свої власні справи».
«Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! — сказав Вінсент Сполдінґ. — Я впораюся з ними й без вас».
«З котрої й до котрої години я маю працювати?» — спитав я.
«З десятої до другої».
У позичкових касах найголовніша робота припадає на вечір, містере Холмсе, особливо В четвер і в п’ятницю — перед ТИМ, Як люди дістають платню; тож я й вирішив, що заробляти якусь дещицю ще й вранці було б непогано. Я знав, що помічник мій — людина певна і зможе в усьому мене заступити.
«Це мені цілком підходить, — сказав я. — А платня?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А робота?»
«Робота суто номінальна».
«Що ви маєте на увазі — суто номінальна?»
«Увесь робочий час ви повинні перебувати в конторі чи принаймні в будинку, де вона міститься. Якщо ви в цей час кудись вийдете, то втратите місце. Заповіт на цьому особливо наполягає. Коли ви хоч один раз залишите контору в робочий час, це означатиме, що ви не виконали наших вимог».
«Якщо це лише чотири години на добу, то мені й на думку не спаде виходити з контори», — сказав я.
«Візьміть це до уваги, — відповів містер Дункан Росс, — ніяких хвороб, справ чи ще чогось. Ви маєте увесь час перебувати на місці, інакше втратите посаду».
«А щодо роботи?»
«Вам треба буде переписувати Британську енциклопедію. У цій шафі — перший том. Чорнило, пера й вимочки ви повинні роздобути самі, а ми надаємо вам оцей стіл зі стільцем. Чи можете ви взятися до роботи завтра?»
«Звичайно», — відповів я.
«Тоді до побачення, містере Джейбзе Вільсоне, й дозвольте мені ще раз привітати вас зі щасливим здобуттям такої важливої посади».
Він уклонився мені, й ми з помічником пішли; я не знав, що мені й подумати, що сказати, — так я зрадів своєму щастю.
Цілий день мені не виходила з думки ця історія, але під вечір я знову занепав духом: я майже переконав себе, що все це, напевно, якесь шахрайство, хоч і не міг здогадатися, якою може бути його мета. Здавалося неймовірним, що хтось міг зробити такий заповіт і що хтось ладен платити такі гроші за таку дурну роботу, як переписування Британської енциклопедії. Вінсент Сполдінґ як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї посади. Вранці, однак, я подумав, що варто було б хоч піти подивитися, купив на пенс пляшечку чорнила й, захопивши перо та сім великих аркушів паперу, вирушив до Попс-Корту.
На мій подив і радість, там усе було як слід. Стіл був уже готовий для роботи, і містер Дункан Росс чекав, коли я візьмуся до неї. Він звелів мені розпочати з літери «А» й пішов, проте часом заходив до мене подивитися, чи все гаразд. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, й зачинив за мною двері контори.
Так тривало щодня, містере Холмсе, і в суботу наймач вийняв і поклав на стіл чотири золоті соверени — мою тижневу платню. Так само було й другого тижня, і третього. Щоранку я приходив туди о десятій, і щодня виходив звідти о другій. Згодом містер Дункан Росс почав заглядати до мене лише раз на день, а потім і взагалі перестав з’являтися. Але ж, звичайно, я й подумати не міг вийти кудись із кімнати, бо не знав, коли саме він може зайти; а що посада моя була вигідна й цілком мене влаштовувала, я не хотів ризикувати нею.
Так проминуло вісім тижнів; я переписав статті про Абатів, Армію, Артилерію, Архітектуру, Аттику й сподівався невдовзі перейти до літери «Б». Я накупив багато паперу й заповнив своєю писаниною всю полицю. Аж раптом усе це скінчилося.
— Скінчилося?
— Так, сер. Саме сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як і завжди, о десятій годині, але двері було зачинено й замкнено, й на них посередині було прибито шматочок картону. Ось він, подивіться самі.
І він простяг нам шматочок картону завбільшки з аркуш записника. Там було написано:
Спілку рудих розпущено 9 жовтня 1890 року
Ми з Шерлоком Холмсом довго роздивлялись на це коротке оголошення, тоді поглянули на засмучене обличчя нашого клієнта; смішне в цій пригоді переважило для нас усе інше, й ми обидва розреготалися.
— Не бачу тут нічого смішного! — скрикнув клієнт, почервонівши по саме своє вогнисте волосся. — Якщо ви не здатні ні до чого, крім смішок із мене, я піду до когось іншого!
— Ні, ні! — вигукнув Холмс, знову садовлячи його в крісло, з якого той щойно підхопився. — Я нізащо не хотів би відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю незвичайністю. Прошу вибачення, але в ній справді є щось кумедне... То що ви зробили, коли знайшли на дверях оце оголошення?
— Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Звернувся до всіх навколишніх контор, але там ніхто нічого не знав. Тоді я пішов до господаря будинку, що мешкав на нижньому поверсі, й спитав, чи не знає він, що сталося зі Спілкою рудих. Той відповів, що ніколи нічого про неї не чув. Тоді я запитав про містера Дункана Росса. Він сказав, що вперше чує таке ім’я.
«Це джентльмен з четвертого помешкання», — пояснив я.
«Рудий?»
«Так».
«То його звуть Вільям Моріс, — мовив він. — Це судочинець, що тимчасово наймав у мене кімнату, поки для нього не підшукають іншу. Він виїхав учора».
«Де я можу знайти його?»
«У новій конторі. Він залишив мені адресу. Ось: Кінґ-Едвард-стріт, 17, біля собору Святого Павла».
Я поїхав за цією адресою, містере Холмсе, але там була протезна майстерня й ніхто не чув ані про містера Вільяма Моріса, ані про містера Дункана Росса.
— І що ви зробили далі? — спитав Холмс.
— Я повернувся додому, на площу Сакс-Кобурґ, і порадивсь із своїм помічником. Та він нічим не міг мені зарадити. Сказав лише, що треба почекати, може, мене повідомлять поштою. Але мені це не до душі, містере Холмсе. Я не хочу відступати без бою; тож коли почув, що ви можете дати пораду бідній людині, яка потребує допомоги, вирушив просто-таки до вас.
— І дуже мудро вчинили, — мовив Холмс. — Прецікава з вами сталася історія, і я щасливий, що можу за неї взятися. З того, що ви розповіли мені, я зрозумів, що справа ця серйозніша, ніж здається спершу.
— Авжеж, надто серйозна! — сказав містер Джейбз Вільсон. — Адже я втратив чотири фунти на тиждень.
— Щодо вас особисто, — зауважив Холмс, — то вам нема за що дорікати цій незвичайній Спілці. Навпаки, ви заробили, як я пам’ятаю, понад тридцять фунтів, не кажучи вже про те, що набули знань про різні речі, які починаються з літери «А». Тож ви тут нічого не втратили.
— Так, сер. Але мені хотілося б розшукати їх, дізнатися, хто вони такі й навіщо так пожартували з мене, якщо тільки це жарт. Проте ця витівка коштувала їм недешево — аж тридцять два фунти.