Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 63

Було чверть на десяту, коли я вийшов з дому і, проминувши Гайд-парк та Оксфорд-стріт, опинився на Бейкер-стріт. Край тротуару стояли два кеби, і коли я увійшов до передпокою, то до мене долинули чиїсь голоси. У Холмсовій кімнаті я побачив двох чоловіків, з якими він жваво розмовляв. В одному з них я впізнав Пітера Джонса, поліційного агента, інший був високий, худорлявий чоловік із похмурим обличчям, у блискучому циліндрі й бездоганно чистому фраку.

— Так! Наша компанія зібралася, — сказав Холмс, застібаючи свою жовтаво-зелену куртку й беручи з полиці важкий мисливський нагай. — Ватсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсом зі Скотленд-Ярду? Дозвольте відрекомендувати вас містерові Мерівезеру: він буде нашим товаришем у цій нічній пригоді.

— Як бачите, докторе, ми знову полюємо разом, — поважно, за звичкою, мовив Джонс. — Наш друг добре вміє розпочати лови. Але для того, щоб уполювати звіра, йому потрібен старий пес.

— Побоююсь, що ми вполюємо не звіра, а гуску, — похмуро кинув містер Мерівезер.

— Можете цілком довіритися містеру Холмсу, — поважно промовив поліційний агент. — У нього свої власні методи, хоч і дещо абстрактні й химерні, як мені здається, але вони роблять із нього непоганого детектива. Правду кажучи, кілька разів траплялося так, як-от у справі з убивством Шолто й скарбами Аґри, що він мав рацію, а поліція — ні.

— Якщо так, містере Джонсе, то все гаразд, — поблажливо мовив незнайомець. — І все-таки шкода, що я не зіграю сьогодні звичний робер. Це мій перший суботній вечір без карт за двадцять сім останніх років.

— Гадаю, — сказав Шерлок Холмс, — що сьогодні ви виграєте ставку більшу, ніж будь-коли в картах, та й сама гра буде цікавіша. Ваша ставка, містере Мерівезере, — тридцять тисяч фунтів, а ваша, Джонсе, — людина, яку ви давно вже мрієте спіймати.

— Джон Клей — убивця, крадій, грабіжник, фальшивомонетник! Він, містере Мерівезере, ще молодий, але першорядний злодій, і я з більшою охотою замкнув би наручники на його руках, ніж на будь-чиїх інших. Його дід був герцог королівської крові, а сам він навчався в Ітоні та Оксфорді. Мозок у нього так само витончений, як і пальці, і хоч ми щоразу натрапляємо на його сліди, знайти його самого нам ніяк не вдається. Одного тижня він чинить пограбування в Шотландії, а наступного вже збирає гроші на притулок у Корнвелі. Я ганяюся за ним уже кілька років, але не бачив ще жодного разу.

— Сподіваюся, цієї ночі я буду радий познайомити вас із ним. Мені теж доводилося зо два рази стикатися з містером Джоном Клеєм, і я цілком згоден з вами, що то найспритніший злодій в Англії... Однак уже повернуло на одинадцяту й нам час вирушати. Якщо ви двоє візьмете перший кеб, ми з Ватсоном поїдемо в другому.

Усю довгу дорогу Шерлок Холмс не дуже поривався до розмови: він сидів у кебі, насвистуючи мелодії, які чув сьогодні на концерті. Подолавши нескінченний лабіринт освітлених газом вулиць, ми врешті дісталися Фаринґтон-стріт.

— Тепер уже недалеко, — зауважив мій друг. — Цей Мерівезер — директор банку й зацікавлений у цій справі особисто. Гадаю, Джонс теж стане нам у пригоді. Славний хлопець, хоч і цілковитий простак у своєму фаху. Щоправда, в нього є одна гарна риса: він сміливий, мов бульдог, і причіпливий, як рак, — коли схопить кого своїми клешнями, то вже не відпустить. Ось ми й приїхали, нас уже чекають.

Ми зупинилися на тій самій гамірній вулиці, де були вранці. Заплативши візникам, пішли за містером Мерівезером, проминули якийсь вузенький коридор і прослизнули в бічні дверцята, які він відчинив для нас. Усередині був ще один маленький коридор, що впирався у важкі залізні двері. Відімкнувши їх, ми зійшли вниз кам’яними сходами, що привели нас до інших, таких самих дверей. Містер Мерівезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас темним коридором, де тхнуло землею; нарешті, проминувши ще одні, вже треті двері, ми опинилися у великому льосі чи підвалі, повному скринь і важких пак.

— Потрапити сюди згори не так уже й легко, — зауважив Холмс, піднявши ліхтар і посвітивши.

— Знизу теж, — мовив містер Мерівезер, ударивши ціпком по плитах, якими було вистелено підлогу. — Хай йому біс, звук такий, неначе там порожнеча! — вигукнув він із подивом.

— Мушу попросити вас говорити трохи тихше, — невдоволено сказав Холмс. — Через вас усю нашу справу може спіткати невдача. Чи можу я попросити вас присісти на якусь із цих скринь і не заважати нам?

Поважний містер Мерівезер з ображеним виглядом умостився на скрині, а Холмс, ставши на коліна, з ліхтарем та лупою взявся розглядати щілини між кам’яними плитами. За хвилину, напевно, цілком задоволений, він знову підвівся й сховав лупу в кишеню.

— Ми ще маємо принаймні годину, — зауважив він, — бо вони навряд чи візьмуться до роботи, поки вельмишановний власник каси не піде спати. А тоді вони не марнуватимуть ані хвилини, адже чим швидше вони впораються, тим більше часу матимуть, щоб сховатися. Зараз, докторе, — як ви вже, звичайно, здогадалися, — ми в сховищі міського відділу одного з найголовніших лондонських банків. Містер Мерівезер — голова правління банку, й він пояснить вам, чому саме тепер найнахабніші з лондонських злочинців надто вже цікавляться цим сховищем.

— Тут зберігається наше французьке золото, — прошепотів директор. — Ми вже не раз діставали попередження, що його намагатимуться викрасти.

— Ваше французьке золото?

— Так. Кілька місяців тому нам знадобилися обігові кошти, й ми позичили тридцять тисяч наполеондорів у Французькому банку. Пізніше, щоправда, потреба в грошах минула, й нам не довелося навіть їх розпакувати, тож вони й досі лежать тут. У скрині, на якій я сиджу, дві тисячі наполеондорів, перекладених фольгою. Нечасто трапляється так, щоб в одному відділі банку зберігалося стільки золота, й директори, звичайно, хвилюються.

— Вони мають на те підстави, — зауважив Холмс. — А тепер нам час приготуватися. Сподіваюся, що за годину все буде скінчено. Доведеться вам, містере Мерівезере, затулити цей ліхтар чимось темним.

— І сидіти потемки?

— Побоююсь, що так. Я взяв із собою колоду карт і гадав, що ми могли б зіграти один робер, адже нас тут четверо. Але я бачу, що ворог підготувався як слід, тож залишити світло було б небезпечно. Насамперед нам треба зайняти свої місця. Люди вони відчайдушні, й хоч ми захопимо їх зненацька, вони можуть завдати нам прикрощів, якщо ми не будемо обережні. Я сховаюся за цією скринею, а ви — за отими. Коли я спрямую на них світло, швидко хапайте їх. Якщо вони стрілятимуть, Ватсоне, стріляйте у відповідь без вагань.

Я дістав свій револьвер, зарядив його й поклав на дерев’яну скриню, а сам сховався за нею. Холмс затулив ліхтар, і ми опинилися в темряві — такого глухого мороку я ніколи ще не знав. Щоправда, дух розпеченого металу нагадував, що ліхтар не погашено і світло може спалахнути щомиті. Нерви мої від чекання були вкрай напружені, а темрява й холодна вогкість підвалу зовсім пригнічували мене.

— Вони мають лише один шлях для втечі, — прошепотів Холмс. — Назад, крізь будинок на площі Сакс-Кобурґ. Сподіваюся, ви зробили все, про що я просив вас, Джонсе?

— Біля дверей вартують інспектор і два полісмени.

— Отже ми позатикали всі дірки. Тепер залишається тільки мовчати й чекати.

Як довго тяглося чекання! Потім я дізнався, що минула лише година з чвертю; але тоді мені здавалося, що ніч уже скінчилася й надворі світає. Мої ноги заклякли й нили від болю, та я боявся навіть поворухнутись; нерви мої напружилися до краю, а слух так насторожився, що я, хоч нічого й не чув, крім дихання своїх товаришів, усе ж міг відрізнити глибокі, важкі віддихи огрядного Джонса від тонкого, з присвистом, дихання директора банку. Зі свого місця я міг бачити лише частину підлоги. Раптом очі мої помітили мерехтіння світла.

Спочатку то була слабенька іскра під кам’яними плитами. Вона швидко витяглась у жовту смужку, а далі в підлозі без жодного звуку з’явилася щілина, в яку просунулася рука — біла, немовби жіноча. Десь із хвилину ця рука, ворушачи пальцями, стирчала з самої середини світлої щілини. Потім вона зникла — так само раптово, як і з’явилася, — і все знов огорнула темрява, лише слабеньке світло пробивалося з-поміж плит.