Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 38

   Злякався тої чорної думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.

   Назовсім минулося відтоді.

   Ще з більшою ніжністю ставився до Парасочки.

   ***

   — Хто ти? — питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.

   Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.

   Той мовчить.

   Зате знов озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку — тихо-тихо.

   — Чого тобі? — питає вже цвіркуна Яків. — Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо хтось, видно, сторожить мою смерть.

   Цвіркун, наче почувши його, замовкає.

   Тиша. Страшна тиша тиш.

   3

   Того літнього надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався — ще чистіше тут було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто прибрана.

   Посиділи, погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся провести.

   І вже на тій стежці й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили — не вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим. Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.

   — Жити хочу, дєдьку Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають та із схронів викурюють... Ни буде ніякої України, чує моє серце.

   Говорив Трохим, і розумів Яків — швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.

   «Діти?» — подумав раптом Яків.

   Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.

   Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.

   — Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? — вимовив пошерхлими губами.

   — То й нехай, — відказав Трохим. — Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. — І обернувся: — Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.

   «Он який ти добрий!» — подумав Яків.

   І враз картина постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині, скажуть, був, на німця робив.

   Його-то заберуть. Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою — вивезуть. Ой, вивезуть. І як їм у тій

   Сибіри прийдеться — в холоді, та на мерзлій бульбі й черствому хлібі... Зосі...

   Просилася ж Зося — давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона... Не послухався. Куди з свого села... А мати...

   Очі його опустилися додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.

   — Ви що, дєдьку...

   Трохим зновика обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.

   — Що ви-те, дєдьку...

   — Що, кажеш? — Яків зняв запобіжника. — Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро... Синові шостий місяць тико що пушов...

   — Дєдьку Якове! — Трохим вже простягав до нього руки. — Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як катуватимуть...

   — Катуватимуть? А хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці... як плакав... А там пальці у дверях щемлять... На плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...

   — Господи, дєдьку... Ви те ж мене вб’єте... Кождий хоче жити... Відпустіть, дєдьку... Святими присягаюсь.. Дітьми... Дєдочку...

   Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже схопив за ногу.

   Яків натис на курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша...

   «Що ж я наробив?» — подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив — не знав. А тут, тут, Господи, зі свого села... Чоловіка Гандзі...

   Він тоді йшов із лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.

   Нє, тогді так не думав. Навить витяг далі тіло — хтось, певне, йтиме й помітить. От як було. Сусід, Петро Варчин, і натрапив.

   4

   Олька прибігла вранці — каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила рейваху, як узнала, що ворух нутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не вмирайте, таточку, благала.

   Дохтурка з печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна, сокоріла коло неї Олька), поприкладала їдну й другу трубки — їдна довга, на якийсь дротині чи то шлангові, а друга широка, од мого дядька-лікаря, допотопна, але надійна, вірте мені, всміхнулася Вікочка. Розпитала та навіть вухом до грудей Якова приклалася, тоді сказала:

   — Судячи з усього, у вас знову був мікроінфаркт, Якове Платоновичу. Можемо транспортувати вас до районної лікарні, а можна...

   Тут вона не доказала, Яків подумав, оскільки дохтурка Вікочка шукала якесь слово, що неїна печаль схожа на довгоногого боцюна, що нияк не може жаби вполювати, а може, й грається з тою жабою.

   Боцюн ішов до якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико посварилася.

   — Мона, — сказав він. — Мона...

   Спробував піднести руку, аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його майже чорної, спинилася.

   — Я не певна, що Якову Платоновичу потрібне транспортування, — сказала вона. — Спокій — друг хворої людини. Як і рух — друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права...

   Далі була та дивовижа.

   Ні, спершу те, що Вікторія-дохтурка сказала: оскільки транспортування шкідливе, то вона може сама спробувати поставити Якова Платоновича на ноги. Лікаря з району попросить приїхати. Хай огляне. Але належні ліки, препарати є і в амбулаторії. Та й що треба може виписати.

   — То ви згодні, Якове Платоновичу?

   — Я й не збирався нікуди їхати, — одказав Яків. — І не поїхав би. Як судилося жити, то житиму. Як нє — то хоч у своїй хаті помру.

   — Померти не дамо, — пообіцяла лікарка.

   — І то правда, і то правда, що не дамо, — підтримала Олька. — Бо ви-те, тату, самі обіцєлися до ста літ дожити. То не відступайтеся од свеї обіцянки. Мині до того ж сон приснився — тая дівчина, що у вас жила...

   — Дівчина? — Яків стрепенувся, аж звестися на лікти спробував.

   — Ну, тая ж ваша приблуда... То ніби вона в якомусь домі на ворітьох стояла й дивилася, нібито виглядала. А то ж до гостей сон. Чує моє серце, взимі вона таки приїде. А мо’, й на століттє.

   Яків тихо посміхнувся — Олька хоче його підтримати. Знає, як він чекав звістки, що жива-здорова, а то й приїзду того дівчиська. Цільних п’ять літ жде. То хай пожде трохи, пару місяців до ста літ.

   Від того часу й Олька бігала хіба до свеї хати дати свиням чи подоїти корову. А то сказала, що сусідка Ганна буде за хазяйством наглядати.

   Ганна... Яків зирнув на Ольгу.

   Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.