Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 40

— Дохтурка наша — моя дочка.

— Безсовісний ви-те, таточку, — сказала Олька. — А ми-то щитали, що ви-те спите.

— Мовчи, сороко! Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.

— Не Вєрку, а Вікторію, — поправила Олька. — Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!

— Як хочу, так і називатиму, — Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.

Ци типерки не найменшу?

«Хай буде, як має бути», — подумав Яків.

— Вікторія, запомните, тату, — сказала Олька. — Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.

— Біжи вже, — звелів Яків.

І вона побігла. І привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком — фізкультурним вчителем. Були обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому хвилюватися не можна.

— Пробачте, тату, — сказала Вікторія. — Спершу якось... Боялася я. А взагалі — я дурна. Ой, дурна, тату.

«Тату» вона вимовляла легко й невимушено.

І припала всім тілом.

Яків подумав, що не раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.

...Пригадав, як тидень тому спитав: а як вашу маму звали?

Вона геть спалахнула.

— Нащо вам? — та насторожено так.

— У такої доньки повинна бути гарна мама, — сказав Яків.

— Ларисою звали мою маму. А я називала мамою Лесею.

— Гарне ім’я, — схвалив Яків.

...Типерка думав, що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б, ци й відпустила б чорна бабушенція...

А ввечері познайомився з новим своїм онуком — Богданком. Хлопець був веселий і, видно, трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.

Добре було Якову того вечора.

«Затишно мені було з вами», — враз почув тихі жіночі слова.

Той похід на могилки^[27] Яків робив кожнісінького року за два тидні до року нового. І тепер мусив зробити. Хоч Олька попередила — я сама навідаюся і к’яти положу, все, як годиться. Нє, захитав Яків головою, і не проси. Я мушу, ти же знаєш. Ольга теє знала, як і те, що є моменти, в яких батька не перепреш, хоч кілля на голові теши, хоч до одвірка прив’язуй. Добре вже, згодилася. Завтра Гандрій (так звали нового зятя) одвезе вас на могилки свею машиною. А самі ж не здумайте, ні ногою, бо, присяй-бо, тогді до вас нігди не вступлю, хоть би й умирали. І не обмию, й ни заплачу, як будите такиї вредні.

Яків заспокоїв, що ждатиме машину. Поїде, як той пан, в якого новий жупан. А в нього ще ліпше — зять новий.

Він теперка був, як Олька сказала, на особеному контролі. Після того, як зновика категорично відмовився йти жити до дочки (Олька і плакала, і об поли била, й до Вікторії руки простягала, шукаючи підтримки), йому таки всунули телефона. Того, що мона з собою носити. Показали, як ним користуватися. На їден номер поставлений. Вікторії. Ото, таточку, натискуєте на оту кнопочку із зеленою трубочкою на кнопочці. Отако-о. І ще раз натискуєте. І ваша лічна дохтурка на проводі. Тико ж глядіте, не каверзуйте, не ждіть, ледь що заболить, заколе, звоніте безпремінно.

— А як засвербить — мона? — не витерпів Яків.

— Тату!

Олька гукнула, а Вікторія посміхнулася.

— Бо як десь засвербить, у такому місці, що я й рукою не дотягнуся, то прийдеш і почухаєш, — сердито сказав Яків.

— Ой, тату, вам би все шуточки, — Ольга сказала і до сестри: — Отако я циле життє мучуся, а за вредность молока нихто не дає і до пенциї не доплачує.

Хай там слово дав, а мусив Яків піти сам на могилки. Як завше. Як рік, і два, й десять тому. Мусив. І постояти сам. К’яти к’ятами, їх то й Олька з Гандрієм чи й Вікою привезуть. А він душу свою принести мусить, доки ще вона є, доки, як-не-як, а не вилетіла, хай, може, й на вітрі хилитається, на їдний ниточці тримається. Бо без тих одвідин і душа одірватися може. Тильки би витримати, вгамувати серце.

Мобілку таки взяв, положив у кишеню свого старого кожуха, що колись з заробітків у Сибірі привіз. Валєнки взув, бо ж із позавчорашнього дня нарешті підморозило, а вчора й сніг випав.

Йшов, спираючись на костура. Вдихав морозне повітря. Ще, може, ноги переставляти, хоч і з трудом, то й добре. Дійде.

Він ішов, а разом з ним волочився спомин. Той, із грудня сорок сьомого.

***

Він вернувся того вечора додом пізно, вже за північ. На під’їзді до хати не здивувався, що світло у вікну блимає. Бо лампу гасову запалювали вночі доволі часто, коли будив своїм плачем маленький Артемко. Зося та взагалі — ледь запхинькає довгожданий синок, на ноги зривалася.

Того дня возив маму на Гуменці, до її сестри, тітки Рипини. Тітка тєжко хорувала, казала, що при смерті, хоче побачити сестру, а ще й найменшу свою гонученьку, котру тико раз на хрестинах і бачила.

Олька застрибала, заплескала в долоньки, довідавшись про мандрівку — на санях, крізь засніжений ліс, де й вовка чи лисичку мона побачити. Зося-менша й Уляся тож хотіли їхати, али їм тре’ було йти до школи. Тут Яків навіть посперечався із Зосею-старшою: він погоджувався взяти обох чи хоча б одну з доньок, кроме Ольки, ту ж Улясю, як меншеньку, із Олюкою (то вже Зоська так називала) — було б веселіш. Али Зоська-мама заартачилася: й так перед тимо тиждень викашлюкали, до школи не йшли, а ти ще хоч заново простудити. Мав Яків підозру — діло не тико в тому, що слабіли обоє дівок невдовзі перед тим. Зоська його, відколи дівчатка пішли до школи й обоє вчилися чики-чики, на «відмінно», загорілася бажанням зробити в майбутньому з них неабияких людей. Будете в мене знамениті, казала. Не те, що я ци ваш татко. Сама доскіпливо саморобні зошити перевіряла. Зося, казала, буде вчителькою, а Уляся інженеркою, а як захоче — пані дохтуркою.

— По сердечних, проше пані, хворостях, — казала Зося-мама, підморгувала й реготала, як вона вміла: заливисто й трохи з прокуреною хрипинкою. Як вона мріяла про майбутнє своїх дівчаток!

Яків так і не відучив неї смалити цигарки, після смерті старого Платона сама садила, вирощувала, сушила і кришила бакун. Раз Яків спробував уже накришену махорку викинути у відро, так таку бучу зчинила, як та грозавиця прошуміла, ще й дулася після того та в ліжку до себе не підпускала.

— Ти б своє махорище й на чоловіка проміняла б, — сердився Яків.

Ходила до школи й Парасочка-переросток, що встигла за «перших совєтів» два класи пройти, а типерка мусила наздоганяти. Правда, їй було не до науки, більше на гульки тягло — шістнадцятий рум’янив щічки та косу заплітав, і не могла діждатися, коли ж ту семирічку закінчить.

...Верталися із поїздки до тітки задоволені. Олька із бабцьою, хрещеною мамкою, набалакалися, і з котярою пухнастим, що під вечір уже втікав од своєї мучительки, награлася. Матір лишили — договорилися, що за тидень, десь так на Спиридона Сонцеворота, й забере назад Яків. Олька повагалася — їхати чи зоставатися з бабцьою, та таки вибрала — їхати. Бо ж дорога цікавою обіцялася — вечором, крізь ліс, де вовки очима світять, як їй та ж бабуся Параска розказувала. А ще Уляська, коли не збрехала, обіцяла зі школи принести справжнє золоте перо.

Авжеж, золоте, всміхнувся Яків, али збивати доньку не став. І йому буде веселіше їхати, жебоніння доньчине слухати. Трохи випив самограю, що тигіерка по селах почали гнати, ледь-ледь шуміло в голові. Ластів’я його, закутане так, що тильки й носика з-під вовняної хустки й видно було та двоє бистрих оченят, і справді то щось лепетіло про гостини, бабцю, кота та козу, з якою тоже познакомилася, то хапало його за рукав — тату, то не вовчисько он там?

— Мовчи, бо вітру набереш, зновика кашлюкатимеш, — сказав було Яків. — Ато дерево стоїть, сосна розкарячкувата.

Вогника вовчого, правда, так і не побачили. Свистів вітер у вухах, біг весело Гнідко. часом нетерпеливо пофоркуючи — певно, як і їм, хотілося скорше до доми повернутися. Наче теплом повіяло, коли хати загорєнські на шляху забовваніли. Село спало, закидане снігом, роботою, хай і не такою, як навесні чи вліті, зморене. Десь далеко чулися голоси — вечорничники чи що, зблимнув і погас вогник, а перший вогонь був у вікні їхньої хати.