Село не люди - Дашвар Люко. Страница 11

Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.

– Оце такі муки терпіти… Нічо'… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.

– Та звісно, втерпимо, – Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.

Хлопці схилилися над мискою.

– Ну що? – Сашко.

– А швидко застигає, зараза! – Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. – А що, Саня? Ти – перший?

– Та я…

– От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.

Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:

– Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.

– А де картинка?

– У рюкзаку. Та швидше ти!

Баби на картинці не було – лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.

– Ну, поїхали!

Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився – і встромив голку.

– Півсправи зроблено, – тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. – Випускаю…

Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.

– Ха! А-а-а-а! – Сергій іще давив на шприц. – Саня…

А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!

Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.

Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.

– Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..

– Давай!

Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.

– Ну як?

– Болить…

– То від голки. – Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. – Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!

Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг – пекло пекуче.

– Що далі? – ледь вимовив.

– Дівок чекатимемо…

Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», – подумала.

– Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, – гукнула в кухню.

Замість мамки татко гримнув:

– От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!

– Та буду… Вийшла.

– Гей, Катька! Ну що? Побігли? – шепоче Людка від хвіртки.

– Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.

– А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! – образилася Людка.

Катерина на неї глянула:

– Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.

– Зніму, не дурна, – сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.

Дряпалися між бур'янами з півгодини.

– Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, – бідкалася Людка. – І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!

– Та, мабуть, тоді вулиці ще були, – припустилася думки Катерина. – Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.

– Катька… Дивись! – Людка зупинилася. – У великому будинку щось світиться.

Катерині – дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього – мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.

– Люд… Може, не підемо?..

– Отакої! – Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. – Я всі ноги поколола, поки ми йшли.

– Та я так… І дівчата крадькома – до будинку. Стали під стіною.

– Що тепер? – Катерина до Людки.

Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:

– Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?

А сама до Катерини, пошепки:

– Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?

– Та я жартувала.

– А дарма… – і Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пішли собі…

– Тут ми. У хаті, – почулося у відповідь. – Заходьте… Ми чекаємо.

Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.

– От набудували… Кінця й краю нема, – бурчала Людка для підтримки духу. – Стій, Катька! Взуюся.

Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. – І де той сюрприз…

Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.

Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.

– Що з вами? Захворіли?

Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і – ні пари з уст.

– Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?

Сергій ворухнувся.

– Стійте…

Катерина завмерла зі страху, а Людка:

– Ну! Стоїмо! Що далі?!

Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:

– Готовий?

– Готовий, – прохрипів Сашко.

– Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.

Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко – теж.

– Раз… – Сергій дивився на Людку. – Два… Три! – вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.

– Та вони голі! – заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.

Катерина глянула – і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія – той ухопив у руку таку саму «кров'янку». Кричав:

– А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва «кров'янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.

От ніби простісінько в Людку цілилася.

– Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! – кричав Сергій.

Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.

Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу «кров'янку», простягнув до неї руку…

Катерину ніби хто по щоці – лясь!

– Мамо рідна! – як закричить. – Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту – і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.

– Де ми? – Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. – Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!

– А сама… – захлиналася Катерина.

– Мені тухоль шкода…

– А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…

Людка завмерла.

– Ану, цить! – прислухалася. – Та ні… Нема ніко'…

За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.

– От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! – розмірковувала Людка. – Що то було? Може, така в них любов?

– Ні, любов не така, – ляпнула Катерина.

– А ти звідки…

– Та нізвідки. Мені так здається, – насупилася.

– Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…

– Давай.

– Підемо?

– Давай…

До Шанівки підійшли, Людка й придумала:

– Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.

Катерина кивнула.

– Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.

– Для алібі?

– Просто так. Ноги додому не несуть.

Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні – і сидять по півночі.

Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.

– Оце тепер думаю… – озвалася Людка після довгої мовчанки. – Мабуть, старою дівкою буду.