Село не люди - Дашвар Люко. Страница 8
– Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.
– Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…
Катерина до неї.
– Мамо, таке горе…
– Що сталося? – мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.
– Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.
– От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!
А мамка й далі – у сміх.
– От ми зараз твоє горе прикриємо.
– Чим прикриємо?!
– Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені – і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик. Катерина як заверещить!..
– Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову – і до дзеркала.
– Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..
– Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.
– Та я скоро… Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
– Що то воно крутиться дзиґою? – татко мамці.
– А ось! – Катерина краєчок халатика відкрила. – Мені матуся ліфчика купила!
– От кляті баби! Так і знав – будемо без вугілля!
– Татку, ну не сердься, – Катерина до нього. І мамка:
– Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у двері.
Мамка відчинила:
– Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?
– Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая від дверей. І хитається.
Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.
– Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.
Сіли на кухні втрьох – мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір вискочила – і під вікно: з кухні все чисто чути.
Татко командує:
– А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.
– Убивцю найму. Хай Романа порішить.
– Та що ти мелеш! – мамка тихо. – Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.
А татко:
– Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! – І чого це ти напилася? – докидає мамка.
– Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки – і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!
Татко аж присвиснув.
– Ну й діла!
А мамка не вірить:
– Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…
– Не пожартував, – упирається Раїса. – То дасте двадцять гривень?
– Раїсо! – мамка не здається. – Та схаменися, голубонько.
Таж твій Роман із Шанівки – ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.
Раїса хитнулася та на мамку – зирк.
– А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!
Мамка аж скрикнула.
– Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.
Раїса схлипнула раз, другий – і як заголосить:
– Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…
Мамка до неї:
– Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.
– Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший – точнісінька копія Залусківського. Так?
– Так, – мамка з Раїсою в один голос.
– Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку – про маму рідну не згадає. Так?
– Льоню, як добре, що я до вас зайшла. – Раїса сльози втерла, на мамку з татком – кліп-кліп. – Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз'яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.
– Та вже пробачимо, бо ж бачимо – зовсім ти не в собі, – мамка ще сердиться.
Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:
– Ти теє… Про вбивцю забудь.
– Забула, забула… То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажіть Романові нічо'… – проситься Раїса.
– Не скажемо, але ж… гляди мені! – татко суворо.
Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.
– Господи, що це я?! Наче сказ найшов… Головою тряхонула, озирнулася.
– Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а тобі ж колись діточок родити… Не можна.
Піднімайся бігом.
– Та я… того…
Катерина ледь не розридалася. І така її лють охопила!.. Бісова Шанівка… Тітка Раїса вбивць найняти задумала… Сволота! – І що вам до мене?! Чо' чіпляєтеся?! – вигукнула. І до хати. Дверима – грим!..
– Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, – гірко прошепотіла Раїса й попленталася додому.
Ніч – як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого за ним зроду не водилося.
– Ой ти, дівчино… З горіха зерня… А вона все не йшла.
Роман подерся на курган. Руку до очей приклав. – І де ти, Русалонько…
Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.
– Тре' сказати… – мамка.
– Здуріла?!.
– А як уб'є?
– Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навіжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.
– Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж…
– Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.
– Льончику…
– Ходи, сказав…
Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.
– Чи не йти?.. Он воно як…
Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.
– Та як не піти?!
Те-се накинула. Не пішла – бігма побігла. Роман іздалеку розчув.
– Русалонько?..
– Тут я… – і до нього.
Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридає.
– Дядьку Романе, дядьку Романе…
– Та що з тобою?! – обіймає дівча й від жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!» – в голові стукає.
– Я зараз узнала…
– Та що?
– Люблю я вас…
Він – і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. І в штанях – залізо.
– Хух! От ти… – ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам – поруч. – І чого ж плакати? Сонце моє ясне…
– Бо ж тітка Раїса сказала, що вб'є вас…
Роман брови звів.
– Он як…
– Чесно, чесно… Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… – і заридала.
Роман дівча до себе притулив, волосся русяве цілує і… від щастя сльози котяться. Плаче – і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він, тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами скреготів, а сльози не пустив, тепер труситься від сліз і ради собі дати не може.
Катерина очі на нього підвела.
– Вам страшно, дядьку Романе?
Усміхнувся.
– От дурненька! Зовсім не страшно. То я від щастя… Ніхто мене не вб'є. Тітка Раїса пустого язиком намолола, а ти й перелякалася.