Село не люди - Дашвар Люко. Страница 18

– Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…

– Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай.

– Чому? Бо ми теж – частина звихнутої урбанізації?

– Тебе ж дратує коров'яче лайно… – І де тут ірраціональність?

– Якраз тут – суцільна раціональність. Лайно – органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..

До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь.

Стали край села, валізи важкі покидали – втомилися. – Ігоре! Дивися… – Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. – Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики:

– Я б умився, поїв…

– Оце так сюрприз! – не слухав його Денис. – Таж це наш старий знайомий… До вчених біг завідувач килимівського клубу Степан.

Степан Леопольдович добіг до вчених, розкинув руки, серйозно так каже:

– Оце діло! Слово – як камінь! Сказали – зробили.

– Добрий день, – Ігор потис Степанові руку. – Допоможете нам?

– Які можуть бути сумніви? Допоможу, – кивнув Степан.

– Нам треба кімнату зняти для початку, – сказав Ігор.

– Буде!

– У вашому селі свято? – запитав Денис.

– Яке там свято! Похорон, – кинув Степан. – Хлопця поховали.

– Невчасно ми… – знітився Ігор.

– Ні, ні! Усі образяться… – заметушився Степан. – Ходімте.

– Куди?

– Пом'янемо хлопця, а потім знайдемо вам кімнату.

– Ні, так не можна! – розгубився Денис.

– Не можна похорону зневажати, – сказав Степан. – Що подумають батьки хлопця? А сусіди? Приїхали в село люди, а на похорон не прийшли.

– Ви не хвилюйтеся, ми підемо, – сказав Ігор. – Тільки трохи незручно… З валізами.

– Десь прилаштуємо, – вирішив Степан. – Ходімте вже. А то всі, мабуть, і до столу без нас не сідають…

Завідувач клубу легко підхопив важкі валізи вчених, побіг попереду.

– А ви за мною! – крикнув. – Ігоре, це нонсенс. Куди ми йдемо? Ми не знаємо ні хлопця, ні його батьків… Узагалі нікого, – не міг прийти до тями Денис.

– Здається, ти хотів «улитися»…

– Передумав. Краще спостерігати.

– Ясно, що краще, тільки своїх життєвих уявлень ми тут теж нікому не нав'яжемо. Яке в нас на це право? Тим паче що це уявлення… -…звихнутої урбанізації. Ти це хотів сказати?.. – запитав Денис.

Поминальні столи гнулися у дворі під вишнями. Шанівці товклися поруч. Не сідали.

Баби винесли й поставили трохи збоку ще один маленький стіл – для каструль та посуду. Мамка з половником орудувала біля каструль. Наливала борщ у тарілки, а дівчата носили на столи. І Катерина між них. Тарілку на стіл поставила, обернулася: дядько Степан незнайомих людей веде. І Людка вже під боком шепоче:

– Катька! Дядько Степан міліцію привів! Точно кажу! Ой, що буде?

Катерина Людку від столу відвела.

– Чуєш… А давай покаємося…

– Здуріла?! – Людка відсахнулася, очі – мов тарілки.

– Скажемо: «Простіть, люди добрі! Ми все тієї ночі бачили»…

– Здуріла! Чисто здуріла! І кажи, коли хочеш… Усе село на тебе плюватиме і шльондрою зватиме. А я не признаюся! Так і знай! Скажу, що не було мене там, а ти все брешеш!

– Як це – не було?..

– Не було! Не було! І скажу, що ти під комбайн до мене прибігла і казала, що… – Людка надулася. -…що з хлопцями тим… сексом займалася! Ось!

– Та це ти здуріла, підлото, – прошепотіла Катерина, а сльози вже до очей підступають.

– Хай здуріла, тільки не кажи нічого. Хіба зовсім сорому не боїшся?! Та на тебе після цього жоден хлопець не подивиться. Або навпаки… Будуть тягати по кущах, поки не здохнеш!

Катерина схлипнула.

– Не скажу.

Людка озирнулася: шанівці біля столу топчуться, перемовляються пошепки, мужики з незнайомими людьми про щось балакають, баба Ничипориха до них прилаштувалася… Ні, ніби ніхто дівчат не почув. Людка очі звузила.

– Поклянися!

– Клянуся…

– Ні, неправильно клянешся! – капризує Людка. – Треба поклястися найбажанішим і найдорожчим!

– Клянуся синіми очима, – прошепотіла Катерина.

Людка рота роззявила.

– Ка-а-атька! То ти Сашку любила?! А чого не казала? Оце лихо! Оце лихо… Катерина на неї:

– Не твоє діло… І тут усі замовкли: Роман із хати вийшов.

– Не може жінка встати, – каже. – Сідайте так… Мамка головою хитає, сльози втирає:

– Ну, як не може…

А Ничипориха сіла біля вишні, руками розвела:

– Та ні! Не можна так! Щоб мати не пом'янула сина! Не будемо ми за стіл сідати… Треба, щоб Раїса була. Ми ж не напитися й наїстися зібралися… душу світлу пом'янути.

Підвелася й пішла до хати.

Із заплющеними очима Раїса лежала на ліжку, на якому ще зранку спочивав вічним сном її єдиний синочок Сашко.

Ничипориха сіла поряд, забубоніла тихо та смиренно: – 'Би я не знала смерті, я би не зуділа тобі… А я знаю. І чоловік, царство йому небесне, помер, і дочка вдавилася, двох сиріток лишила. Оце сьогодні на цвинтарі й до них на могилки зайшла. Як чоловіка ховала – захиталася, як дочки не стало – думала: жити не зможу. А найстрашніше… воно пізніше приходить. Спати ляжу – донечка перед очима. Сльозами вмивається і каже мені гірко: «Мамо, чого ж ви мені хрестика на шию не повісили, отця-священика не покликали, душу мою не врятували…» Я їй: «Ти ж сама занапастила душу, доню. Вдавилася… Діточок кинула…» – а вона мені: «Як ховали мене, я все чисто згори бачила. Не повісили хрестика. Не покликали отця-священика». От і ти…

Раїса розплющила очі. Ничипориха перехрестилася.

– От і ти… Не про душу Сашкову думаєш – про себе, про серце своє зболіле… А то – гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала… Добре, Льонька за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер… Пом'янути хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш… А хлопець усе бачить… Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову…

Раїса сіла на ліжку – крізь бабу дивиться.

– Ходімо..

Ничипориха головою захитала.

– Зараз підемо. Голова не крутиться?

– Не крутиться…

– Ти ще молода, – Ничипориха їй. – Будуть у вас іще з Ромкою діти.

– Не будуть.

– А ти не зарікайся, – Ничипориха Раїсі.

– У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… – і завила.

– Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали…

– Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.

– Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…

Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.

Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:

– Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.

Випив, перехрестився, за борщ узявся.

– Упокой… Упокой… – зашелестіло над столом.

Мамка Катерину гукнула:

– Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.

– Хай дівчата збирають, а я помию, – донька їй.

– Та не барися, – мамка каже.

Шанівці борщ поїли, тихо сидять – другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І – на стіл.

Чарки підняли вдруге:

– Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.

Після картоплі з м'ясом третю налили.

– Упокой…

Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному – до Романа з Раїсою.

– Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… – І з двору. Катерина – серед них, очі долу.

– Вічна пам'ять… – І тікати.

Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.