Село не люди - Дашвар Люко. Страница 23
– А як вони робляться?
– Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.
– Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.
– Не зрозумів? Що значить – ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…
– Можу віддати половину.
– Не треба, – Ігор насупився.
– А ти мені – половину того, що ми викопали…
– Денисе… – Ігоре… Це було б чесно.
– Ні, нечесно…
– Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.
– То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.
– Добре, потім поговоримо, – наздогнав його Денис, закрокував поряд.
– Ми ні про що не будемо говорити, – відрубав Ігор.
– Та добре, добре, – погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.
– Це буде справедливо, – сказав. – Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:
– Ну, дивись…
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.
– Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.
– А скільки… – для годиться спитав Ігор.
– Та ніскільки. У роботі краще… – відповів Роман і взявся за лопату.
Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг – очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. – Із вишеньками… І з вишеньками, – бурмотить під ніс.
Тамарка кашлянула.
– Рая…
Та обернулася.
– Чого тобі? Бач, зайнята я.
– Куди це ти стільки? – Тамарка питає.
– Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.
Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.
– Тобі чого?
Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.
– А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.
– Газ у балоні скінчився. – Раїса до Тамарки ближче ступила. – Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?
– Від Сергія оце приїхала. З лікарні… – Тамарка зітхнула. – Усе чисто мені розказав.
Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.
– Кажи…
– А не зомлієш?
– Не зомлію…
Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:
– Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.
– Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.
– Катька? Льоньчина? – Раїса здивувалася. – Таж вона мала…
– Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!
– Яку інструкцію?
– Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.
От вони вдвох і зробили ту біду…
– Господи…
– Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла.
– Господи… – Раїса затряслася.
– Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.
У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!
– Я її зничтожу, – прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.
– Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.
Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі – як механізм поламаний. – Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.
– Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…
Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного – вовком.
– Чи, може, вже пісень набралися? – Ничипориха метикує.
– Ні, ні! Просимо, – Денис підхопився. – Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.
«А потім іще й у тазу бовкатися», – додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, – психує. – Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»
Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі – Раїса. Усі й замовкли.
Мамка підхопилася.
– Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася – мороз по шкірі. Каже:
– Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.
Шанівці брови попіднімали – оце так!
А Денис не помічає нічого, пожвавішав:
– Це добре. Ми вас уважно слухаємо.
Раїса оком по хаті:
– А де твоя донечка, Льоня?
– Он сидить. Де їй бути? – татко каже.
– А ходи сюди, доню. Сідай поряд, – Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.
Мамка Катерину підштовхує.
– Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.
– Не піду, – Катерина шепоче їй, а йде.
Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.
– Ну, слухайте… – і рукою – за Катрину руку.
Стиснула.
Раїса замовкла.
Денис почервонів, плечима знизав:
– Це просто якесь дитяче порно! – каже. – Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?
Раїса Катерининої руки не випускає:
– Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.
Мамка з тривогою на неї:
– Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…
– Та ні, я тільки співати настроїлася, – Раїса їй. І як затягне:
Зупинилася, Катерині у вічі:
– Ну що, доню? Гарно я співаю?
Катерина – німа од страху.
Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси: