Село не люди - Дашвар Люко. Страница 25

Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже:

– Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла…

– Могла! – прошипіла Тамарка.

– Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… – Денис завівся. – Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя…

– Отаке кляте стерво! – вигукнула Ничипориха. – Удавало з себе янголятка!

– Та стривайте, – Денис до неї, а Ничипориха його по щоці – лясь!

– А ти, мабуть, такий же збоченець! – крикнула. – Чого захищаєш?!

– Що ви собі думаєте?! – аж заверещав Денис. – Чого руки розпускаєте?!

– А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! – ще гучніше розкричалася Ничипориха. – Хвали Бога, що чужий…

До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї – знахідки розглядали, курили.

– Я їх боюся, – признався Денис. – Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?

– То село, громада, – сказав Ігор. – Тут – або так, як усі, або ніяк.

– Що з дівкою буде?

– Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.

Мамка теж розуміла – шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:

– Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?

– Не знаю нічого, – знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала – і дивиться навкруги, наче гачка шукає.

Мамка вскочила:

– Ти що робиш?!

– Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.

– А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!

– А я й сама хотіла.

– Ні, не будемо косу різати, – мамка охолола. – Не можна. Дівка не косу ріже – долю собі. – І що то вона за доля, якщо від коси залежить? – Катерина їй.

– А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, – плакала душа. – Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…»

Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї – очі злипаються, втомлена, знервована.

– Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:

– Добре…

Татка гукнула.

– А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи.

Татко потилицю почухав.

– Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…

– А нічого не будемо говорити, – сміється мамка.

До сараю зайшли.

– Я вам уже постелила, – мамка лагідно. – Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.

– А це, значить, і є ваша «дача»?..

Мамка зітхнула.

– Вона… Грошей треба.

– То, може, ми тут… – Голос в Ігора геть захрип – розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.

Тут і татко розсміявся.

– Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, – що в хаті, що в сараї…

Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?

Від віконця – зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.

– Дядьку Романе?… – і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:

– Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.

Руки розтремтілися – ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:

– Дядьку Романе… І – до нього в обійми.

– Змерзнеш, змерзнеш… – він і сам тремтів. – Чекай, пінжака на тебе накину.

– Дядьку Романе…

– Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.

– Ходім, ходім…

Усілися за хатою, а тут – мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує – голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують.

– Дядьку Романе, – Катерина шию Романову обійняла, схлипує. – Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе – неправда. Ви мені вірите?

Мамка й дихати забула, завмерла.

– Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.

Куди не гляну – ти перед очима.

– Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.

– Е, ні! – Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. – Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.

– Та ви ж на копі, а я тут… Страшно… І сказати боюся, що люблю вас. Навіть матусі, а вона ж у мене найкраща…

– Не бійся. І з дому більш нікуди не йди. Хай у селі перестануть дурню нести. І на копу до мене не приходь. Я сам до тебе приходитиму.

– Дядьку Романе! Я хоч усе життя у хаті просиджу, тільки приходьте…

– Не мину, не бійся. І все життя у хаті не сидітимеш.

– Правда?

– Поїдемо. Дев'ять днів по Сашкові справлю, і поїдемо. Далеко-далеко…

– А не брешете?

Роман засміявся – полином повіяло.

– Люблю тебе, Русалонько. Жити без тебе не можу. – І я без вас… І я без вас… – торохтіла. – Це ж щастя яке…

Роман поцілував дівча у щоки, пішов геть. За парканами згинався, аби не побачив ніхто. Катерина – до віконця. А за хатою мамка – мов кам'яна. Долонями рота затулила, бо кричати хтілося на весь світ.

Ранком із гостями прощалися. Мамка пишний сніданок затіяла, всі за стіл повсідалися: мамка, татко, Катерина й Денис із Ігорем. Денис стопку підняв:

– Дякуємо вам за все. Прекрасні ви люди! Будемо вас згадувати.

Татко не знає, куди очі подіти. Коли б оце його отак вихваляли… І- за що?

– Та пийте вже, – сказав, стопку перекинув. Ігор теж хильнув. Поставив стопку на стіл і до мамки:

– Може, давайте ми у райцентрі в міліцію зайдемо?

– Навіщо? – мамка – брови колесом.

– Погрожують Катрусі… тут, – Ігор їй.

– Розберемося, – мамка каже. І – сама не своя. Навіть татко помітив:

– А чого ти, Дарина, крутишся, як дзиґа…

– От ти скажеш, Льончику! – відмахується мамка.

– Ні, я серйозно, – наполягає Ігор. – Погоджуйтеся. Ми зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують фізичною розправою… Що вона з хати не може вийти.

Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють.

– Не треба міліції. Усе добре…

Денис вухам не повірив.

– Катя, у тебе все добре?!

– Добре, – каже і сміється. – Я щаслива…

Татко насупився. – Із чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?!

– А хай плетуть! До мене не прилипає, – Катерина йому.

Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає.

– Досить уже про це, – каже. – Розберемося…

Після сніданку – перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не ступила. Ігор обернувся, зітхнув.

– Я зараз, – і до Катерини.

Візитку простягнув.

– Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:

– Ну, тоді прощавайте навіки.

– Чому?

– Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.

– Твої б слова та до Бога, – відповів Ігор Крупка і пішов із двору.

Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче, криконула:

– Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у чотирьох стінах довіку! А вийдеш – пошкодуєш.

До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший – Тарасик-першокласник. Заверещав голосно: