Село не люди - Дашвар Люко. Страница 40

Потім прокинулася Жанночка та запитала: – Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…

– Це всього на кілька годин, сонечко, – відповів Крупка. – У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.

– Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…

– Сонечко! Ніякого «раптом» не станеться. Катерина – дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.

Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.

– Я скоро… – і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції – і мерщій до батька-професора та матінки. Аж – сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.

Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.

– За що мені оце все?!

Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. – Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?

– Сонечко! Розумієш, – тихо пояснював, – я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…

– То що? – ще лагідніше всміхнулася Жанночка. – Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.

– Сонечко, ти – свята! – видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:

– Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… – Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.

– Заради тебе я… – Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.

– Катя! – почув Крупка з кухні. – Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово – село…

– Та село ж і є, – почулося у відповідь.

Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.

Катерина побачила Крупку, всміхнулася:

– Доброго дня! Їсти хочете?

– Вареників – із задоволенням! – відповіла замість Крупки його виразка.

– То ж скоро…

– Добре, добре…

Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися… Жанночка – на кухні. І не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка? У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.

А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка здивувалася. – Ігорчику! Ти ніби три дні не їв…

Професор Богдан Крупка з дружиною, «клятою москалькою» Анастасією, повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.

Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів із сорок заввишки.

– Это поражение, Тася! – тремтів професор. – Это крах! Я этого не переживу!

– У меня есть валидол, Богданчик, – відповіла завбачлива дружина і вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:

– Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?

– Хоть баобаб, Богданчик, – погодилася Тася, аби тільки чоловік не рвав серце.

Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов, натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. І чогось такими бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята…

– Как моя Украйна! – патетично вигукнув професор, коли припер додому рудувате собача.

– Богданчик… – урвався терпець професорській дружині. – Это живое существо, а не игрушка. Его кормить нужно, выгуливать… Кто это будет делать? У меня ноги болят. Ты тоже едва ходишь…

– Тася! Ты бессердечная… – Професор хотів сказати «женщина», але протест дружини надто вже роздратував, і він вирішив Тасю не жаліти: – Ты бессердечная… старуха!..

Мопсеня у дискусії участі не брало, але й часу не гаяло.

Поки професор проводив паралелі між цуценячою долею та долею занедбаної України, мопсеня вчепилося у професорський черевик і встигло відгризти чималий шмат шкіри.

– Тася! Тася! – заволав професор, побачивши скривджений черевик, але дружина образилася на «старуху» і зачинилася у спальні.

Професор Богдан Крупка лишився наодинці із «занедбаною Україною». І невідомо, чим би усе скінчилося, та до батьків нарешті добувся Ігор Крупка.

Професор довгу годину плакався синові на Тасю, яка «совсем – вот парадокс! – обмоскалилась в Украине и теперь изуверскими методами хочет свести меня в могилу». Потім показав Ігорові цуценя, яке ховалося серед професорських архівів.

– Сын! Твоя мать не имеет жалости! Она не христианка! Бусурманка! Требовала, чтобы я избавился от этого милого создания! Я этого не переживу…

– Батьку, ви вже немолоді. Вам важко, – завів своє Ігор. – Вам треба помічницю… Щоб куховарила, прала… І з твоїм песиком гуляла. – І де мені взяти таку помічницю? – професор так розчулився, що перейшов на рідну мову, що з ним бувало вкрай рідко.

– Я вже знайшов її для вас, – обрадував Ігор професора. – Зараз маму гукну і все вам розкажу.

«Клята москалька» Тася вислухала сина і знизала плечима:

– А где она будет жить?

– Мамо, у вас чотири кімнати…

– Столовая исключается, наша спальня – тоже, остается рабочий кабинет отца и твоя комната, Игоречек! – перерахувала Тася.

– От свою кімнату я й пропоную виділити Катерині, – відповів Ігор.

– А как же ты? – розхвилювався неспокійний професор, притискаючи до грудей мопсеня.

– Тату, в мене є квартира, і я не збираюся повертатися під ваш дах, – нагадав Ігор.

– Как возмужал мальчик! – захитав головою професор.

Вони з Тасею ще б довго товкли воду в ступі, та втрутилося мопсеня. Нахабно надзюрило професору на коліна і побігло гризти усе, що втрапить ув око.

– Я согласна, – аж підскочила Тася.

Професор поспішно приєднався до дружини, і Крупка-молодший метнувся до дверей.

– За півгодини помічниця буде у вас!

– А откуда она взялась? У нее есть рекомендации? – вигукнув професор синові услід.

– Найкращі рекомендації, тату, – відказав Ігор. – Мої!

Жанночка знову здивувала Ігоря.

– Наша Катя переселяється? – запитала спокійно. – Ну що ж…

– Може… – завагався скоріше не Крупка-молодший, а його виразка. Дуже вже смачні сніданки з обідами готувала Катерина, та й вечері незгірші.

– Як знаєш, Ігорчику! – ще покірніше відповіла Жанночка.

– Ну, тоді… Я вже батькам пообіцяв.

Катерина зібралася за п'ять хвилин. Потім іще півгодини пішло на акцію милосердя: Жанночка раптом забажала віддячити дівчині за добре товариство та лагідну вдачу. Розкрила шафу й почала перебирати своє далеко не дешеве лахміття.

У результаті несподіваної ревізії величезний поліетиленовий пакет наповнився старими Жанноччиними кофтинами, сукнями, спідницями й іже з ними. Катерині аж дух забило: таке багатство летіло простісінько у пакет, а пакет – для неї.

– Яка ж ви добра, Жанночко! – ледь вимовила.

– Пусте. Мені воно вже не потрібно, – розкрила таємницю Жанночка.

Крупці-молодшому – метелики перед очима. Устиг помітити: скажено дорога спідниця від Armani теж опинилася в пакеті. «Я цього не переживу!» – завив подумки – точнісінько, як батько-професор.

– Сонечко, не хочеш піти з нами? – прохрипів від порогу, коли врешті збори закінчилися. – Ігорчику! Я купила книгу з кулінарії. Буду вивчати, – відкараскалася Жанночка. – Після Катиних сніданків я почуваюся неповноцінною! Треба надолужувати.

– На все вам добре, – попрощалася Катерина. – Хай ваша краса радує людям серця… Дуже дякую за подарунки.

Жанночка розсміялася.

– От село! Такого нагородила… Може, жіночими романами захоплюєшся?

– Одним…