Село не люди - Дашвар Люко. Страница 38

– А, може, хай би й не поверталася… Може, краще життя їй судилося. Може, піти мені, Боже, за нею слід у слід. Людей розпитати… Хтось же знає, де моя кровиночка…

Замовкла і ще довго лежала на холодній землі.

А за тиждень морози вдарили. Льонька свинячі гроші допив і на корову став поглядати. А Дарині наче байдуже. І слова впоперек не каже.

– У Килимівку піду, – Льонька. – Іди, Льончику, – Дарина лагідно. – Мо', відразу і корову із собою візьмеш?

– Ти чого, дурна? – він супиться.

– Та нічо'…

Картоплі в миску наклала – і до Ничипорихи. Дивиться – нема баби надворі. Стала біля Ничипоришиного згарища.

– Ничипорихо! Гей, бабо, де ви?

Аж – ні звуку у відповідь.

Дарина посуд на землю поставила і до згарища. Глянула – і заплакала:

– Оце вам, бабо, і весь похорон…

Мертва Ничипориха лежала під дірявим матрацом і всміхалася. Тільки долоньки сухі в кулачки стисла, ніби до бою готувалася.

Дарина перехрестилася і відкинула матрац. Закрила бабі очі й потягла її далі від згарища.

– Що я роблю? – сама собі дивувалася. – Куди я бабу тягну? Ет, шкода, Льончик до Килимівки попхався. Як же я сама впораюся?

Лишила мертву Ничипориху посеред вулиці Імені Леніна, пішла на своє подвір'я по лопату. А з подвір'я – гавкіт злий.

Дарина мерщій – за вила вхопилася, та до загородки, де корова стояла.

– Матінко, та що ж це робиться?

У бік корові намагався вчепитися великий худий пес. Ще з десяток підстрибували за загородкою…

– Ану геть! Геть! – Дарина вилами – як шаблею: – Пішли мені… Повбиваю, паскуди…

Пси розбіглися. Дарина до корови – припала, гладить:

– Що, голубонько, перелякалася? Ну, тихо, тихо… Хай їм грець, тим собакам! Вони стерегти нас должні, а вони… Дарина зітхнула. -…А вони голодні. Теж їсти хочуть…

Аж із вулиці – скавучання. Дарина насупилася. На вулицю:

– Та нема більше корівок! Одні ми тут. Глядь – пси бабу рвуть.

– Лишенько! Лишенько! – Дарина кинулася. Голосить:

– Киньте! Киньте, кляті паскуди! Краще корову… Краще корову!

Пси розбіглися, повсідалися на відстані, дивляться.

Ухопила Дарина Ничипориху попід грудки і потягла до свого двору. Шепоче:

– Не бійтеся, бабо. Я вас не кину. Онде біля двору поховаю, до корови ближче. Бо як ці кляті пси знову наскочать, не встигну до корови добігти. Ви вже, бабо, не ображайтеся…

До пізньої ночі Дарина копала Ничипорисі яму біля загородки, де корова стояла. Потім обернула бабу ковдрою і зіштовхнула в яму.

Баба сіла і все всміхається.

– От ви, бабо, і тут відзначилися, – сумно прошепотіла Дарина.

Накрила бабу зверху матрацом і почала закидати яму.

– Хреста Льончик поставить, як із Килимівки повернеться, – сказала, як закінчила.

Землю ногами розрівняла.

– Спіть, бабо, з миром.

Льонька повернувся з Килимівки наступного ранку. Дарина саме біля грубки саморобної у Катерининій кімнатці грілася.

– Продав корову? – спитала гірко.

– Ні, – буркнув. – Ніхто не бере.

– Ну й слава Богу, – відказала Дарина, а він їй:

– Чого радієш, жінко? Як ми корову прогодуємо?

– Якби ти, Льончику, не пив, ми б не тільки корову прогодували, а й самі б ситі були… Що дивишся? Може, вдарити хочеш?

Льонька глянув Дарині у вічі – і раптом заплакав.

Та завмерла, руки до грудей приклала:

– Ой, Льончику! Сонечко моє ясне. Годі… Годі, прошу, бо не втримаюся. Усе буде добре, любчику. Усе буде добре… – і до чоловіка.

Притулилася – і собі в сльози:

– Що це ти, любчику? Таж ми живі… Не померли. Бог дасть, і зиму осилимо. Притулимося одне до одного, ти мене зігрієш, а картоплі нам до весни вистачить. І комора наша не згоріла, а в коморі ж… Не пропадемо, Льончику. Нам би тільки дитини діждатися. Так?

Льонька сльози втер, жінку до себе притис:

– Дарка, яка ж ти в мене… Такий я перед тобою винуватий! Такий винуватий… Хоч убий мене! Їй-бо, заслужив. Це через мене дитина втекла. Бо п'яний був. Не зумів вас захистити.

Дарина на нього глянула:

– Ти в мене золотий, Льончику! Оце б сто чоловіків переді мною стали, а я б однаково тебе обрала.

Льонька задихнувся і заплакав іще дужче.

Так до ночі й просиділи. А чого ж? Поспішати не було куди. Самі лишилися.

Наступного дня хреста злампічили удвох. І Льонька сказав:

– Дарина, я більше пити не буду. І простягнув жінці кілька зім'ятих купюр.

– От і добре, – всміхнулася Дарина. – Нам би тепер тільки дитину дочекатися і… заживемо. Так, Льончику?

Надвечір у Катерининій кімнаті одне до одного притислися.

– Ох і зимно, – прошепотіла Дарина.

– Я зараз…

Льонька з-під ковдри ковзнув, до грубки саморобної дров підкинув. Подумав – і ще докинув:

– А чого нам дрова економити? Завтра піду за балку й нарубаю, – сказав.

– Затулку прикрий, любчику, – нагадала Дарина.

А Льонькиною рукою, либонь, диявол водив. Затулку прикрив аж занадто. Під ковдру сховався, Дарину голубить. Ув обіймах поснули.

На ранок – не прокинулися.

За тиждень голодні шанівські пси добралися до Катерининої кімнати.

Розділ 5

Ігор Крупка закохався до повного божевілля: цнотливий колекціонер відкрив свою печеру скарбів примхливій Жанночці, чого сам від себе не сподівався. Жанночка запитала у перший день знайомства:

– Ти далеко мешкаєш? І вже через півгодини Крупка-молодший тремтячими руками відчиняв двері двокімнатної квартири у серці Подолу.

– Овва! – оцінила Жанночка Крупчину колекцію й пішла до ванної кімнати.

– Чорт! – Ігор згадав про звалище брудних шкарпеток, що давненько жили у кутку ванної. Та дарма він хвилювався: коли Жанночка вловлювала запах грошей, вона вміла не помічати таких дрібничок, як покручені чоловічі шкарпетки під ногами, Жанночка прийшла й залишилася. Тіло її було настільки звабливим і майстерним, що Ігор Крупка з радістю смажив яєчню щоранку, регулярно викидав у сміття брудні шкарпетки й двічі на день чистив зуби, чого раніше від нього не могли добитися ні матуся, ні батько-професор. Із набагато меншою радістю Ігор купив спочатку теплі колготки, щоби не мерзли Жанноччині ніжки. Потім до колготок – чобітки від Ваіlу, під чобітки теплу спідничку від Armani за зовсім незрозумілу для Крупки-молодшого ціну. Але то все квіточки. Завірюхами дражнилася зима, і Жанночці заманулася шуба. Справжня шуба з яскраво-блакитної норки, бо Жанночка пояснила: до блакитних очей і рудого волосся блакитна норка пасуватиме якнайкраще.

Крупка пручався, скільки міг. То затримувався на роботі, то вимислював терміновий виклик на експертизу старожитностей. Та доля суворо взяла за комір і привела до хутряного салону. І сталося це так. Ігор із Жанночкою йшли до філармонії. Не те щоби Крупка-молодший уважав себе за меломана – просто колеги в університеті розповсюджували квитки серед студентів, і Крупці вигоріло два зайві безкоштовні. «Чому б тактовно не пояснити дівчині, що у світі є не тільки шуби та спідниці! – наївно подумав Крупка-молодший. – Хай послухає класику! Хай побачить, що я – людина високого творчого польоту… Хай закохається у мене ще дужче». Крім того, до філармонії мали припхатися з десяток університетських викладачів, і Крупці дуже кортіло, щоб вони повмирали від заздрощів, дивлячися на красуню, яка поряд із ним.

Жанночка погодилась піти до філармонії аж занадто легко.

Крупка розслабився. Та дорога до філармонії жорстоко пролягла повз салон «Імперія хутра», і Жанночка запитала – ніби ненавмисне: – Ігорчику, в нас іще є час?

– Так, сонечко, – відповів дурний Крупка. – До концерту ще майже година. – Ігорчику, я заскочу на хвилинку… – І Жанночка показала пальчиком у бік хутрового салону.

– Але ж… – почало доходити до Крупки.