Село не люди - Дашвар Люко. Страница 7

– Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..

Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» – билося.

– Катька! – Сергій з вулиці.

– Чого тобі?

– Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!

– Відкладай на суботу. Завтра не можу.

– Ну дивись! У суботу…

Катерина йшла на город і сама до себе:

– Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…

Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: – І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?

Людка штовхонула Вадьку в бік:

– Кажи, єдиний мужчина у класі…

Вадька підвівся:

– Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.

– О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.

– Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, – запропонувала Людка.

Марусі й самій не терпілося.

– Діти! – почала урочисто. – Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?

– Атож! – здивувалася Людка.

– А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам'ятка. Залишок древньої цивілізації…

– Якої саме? – запитав уїдливий Вадько.

– Дуже древньої, – відмахнулася Маруся. – І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…

– Дядько Степан? Чоловік ваш? – уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.

– А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, – підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.

– Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…

– Коли ви картоплю копали? – не здавався Вадька.

– Коли ми – Степан Леопольдович і я – спілкувалися з ученими, – роздратовано підвищила голос Маруся. – То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш – найстаріший.

– Класно! – зрадів Вадька. – А коли ті люди приїдуть?

– Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.

– Тоді хай шанівські й готуються, – підсумував Вадька.

Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.

– Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..

– Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені!

Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі.

Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!» – І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.

– От ти базікало! – Степан потягся до акордеона. – Хоч у пекло, аби поперед батька.

Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім'яв, із-за копи вийшов. Гля' – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.

Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так: – І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

– Бо що?

– Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

– Ну, я не знаю…

– Я віддячу! – Залусківський страховикові.

Той аж спину розправив.

– Оце діло. Добре, не скажу.

– Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залусківський ляснув по Романовій долоні. – Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?

Роман око примружив.

– Та ні…

– А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.

– А що на неї дивитися. Стоїть собі. – І ви тут цілодобово? – запитав незнайомець.

– Так. – Роман на нього око скосив: що треба? – І нікуди ні кроку?

– Так.

– А ім'я ваше, прізвище…

Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.

– Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.

– Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, – пручався незнайомець. – І що її обходити? Копа як копа. Головне – під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…

ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.

– Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку». І пішов у бік Шанівки.

– Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.

Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.

– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?

– Та ні. Я на хвилю. У жінки сокиру з рук.

– Давай сам.

Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.

– То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.

– А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?

– Де ж йому бути. У школі.

– От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.

– Давай я тебе підміню.

Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!

– Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.

– Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою. Роман – в очі жінчині.

– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

– Ромчику…

Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.

– Ромчику…

– Ну?

– Що з тобою? Якийсь ти…

– Та думаю… От відсіємося… – І що?

– Та розлучуся…

– Що?! – жінка вухам не повірила. – Ти зі мною розлучишся?

– Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, перемонтую і буду там…

– От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! – Раїса вхопилася за сокиру.

– Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.

– Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!

Роман від дверей обернувся.

– От дурна! Поле засіяти треба… Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені біля копи.

Катерина моркву копала – аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася. Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат із рушницею. – Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за ліфчика… Тільки б Микола погодився продати за олію! – сама до себе.

Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.

– Ну, все!

Гля' – Людка! Катерина підхопилася.

– Люд! Зайди!

– Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… – Людка підбігла, очі горять.

– А що?

– До Шанівки люди приїжджають! Ось! – вихлюпнула.

– Та де?.. – не повірила Катерина. – Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.

– Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.

– От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом – скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.

– Оце так…

– А ти що думала?

– Думала, курган для того, аби…

– Що?

– До неба ближче. І весь світ роздивлятися.

– Одне іншому не заважає, – вирішила Людка. – Ну, піду. Буду готуватися.

– До чого?

– Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще – ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.