Мати все - Дашвар Люко. Страница 13
Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі — ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.
Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.
Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол — і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася — геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються — розлітаються.
Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув — пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.
— Люблю…
— Не покидай…
— Божеволію…
Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…
— Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мій! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тільки не покидай! Люблю тебе, люблю…
Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.
Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.
Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.
Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.
Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» — кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне — він не покине її. Не покине.
Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, — подумав Стас. — Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»
Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.
Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:
— Поговоримо серйозно?
Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі — Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…
— Ні, — прошепотіла збентежено.
Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув — до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.
— Більше, ніж ми втратили, — тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона — хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…
Замовк, глянув Ліді в очі.
— Добре, — прошепотіла.
— …І ніколи не згадаєш про неї!
— Добре…
— І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!
— Добре…
— Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…
Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:
— Тобою… Тобою присягаюся…
Дезінфікатор так і не зрозумів, що це — черговий ляпас чи остаточна перемога.
На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди — тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.
— Лідо, і куди?
— До мами… — прошепотіла.
Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!
Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:
— Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…
— Зателефонуй…
— Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…
— Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!
— Я знайду…
— У тебе температура!
— Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.
— Довезти тебе?
— Ні! — перелякалася. — Я сама…
Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?
— Ангеліно, ти знаєш таке слово — «ваганти»? — спитав Платон.
Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! — дивувалася подумки. — Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»
— Яке слово, кажеш? — перепитала.
— Ваганти.
— Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.
— Ваганти — середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.
Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.
— Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!
— Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, — усміхнувся Платон. — А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.
— А-а-а… Те саме! — махнула рукою Ангеліна.
— Дурна ти, Ангеліно, — спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.
— Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… — забубоніла нянька. — Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.
Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:
— Мама повернулася…
Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.
Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, — його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» — ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами — на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава — гарячою.