Мати все - Дашвар Люко. Страница 14

…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло — що панянка на гумову ляльку чимось скидається…

— Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, — безбарвним голосом наказала Іветта.

— За хвилину… Я спочатку… — Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.

— Не треба. Проводи гостю, — у голосі Іветти забриніло роздратування.

Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

— Платон…

— Виконуй, Ангеліночко!

Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.

— Куди йти? — спитала Іветту.

— Я покажу, — здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.

Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.

— Прошу! — Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. — Чаю? Кави?

— Теплого молока, — зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину — подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:

— Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.

Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де — святе! — Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!

— Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, — чує.

Озирнулася — Іветта Андріївна у дверях.

— Так це… Молоко гості зігріваю.

— Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.

У няньки очі на лоба.

— Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?

Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.

— Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича — недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?

— Ні, — спустошено прошепотіла нянька. — Ванну після неї тре’ буде помити.

Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.

Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.

— Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.

Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.

— Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, — шепотіла. — Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.

— Точно краще? — насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? — гризли похмурі думки. — Вона ж іще тиждень тому була вагітною. Те дитя з неї витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усередині все зранене…»

— Ти їдь, а я посплю, — прошепотіла Ліда й заплющила очі.

Поїхав. Не справи з місця зірвали — сором.

Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від’їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.

Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба — гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!

За двадцять хвилин підходила до материної оселі.

Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.

— Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…

— Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…

— Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, — головою закивала. На вітальню озирнулася. — А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!

Ліда здивовано глянула на няньку.

— Мама вдома?

Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:

— Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.

— Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…

— …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти — ані гу-гу.

— Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…

— А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!

Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.

— Мамо…

Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…

— Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! — зашепотіла гаряче. — Що трапилося, мамо?

Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.

— Лідочко… — мовила незворушно холодно. — Як зламати двері й не потривожити Платона?

— Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?

— Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…

Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.

— Я… покличу його…

— Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…

— Але… — Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. — Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…

Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…

— Платоне… — покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. — Тохо! Відчини…

У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, — спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер — гола — йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.

Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї — що робити далі? — то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»