Мати все - Дашвар Люко. Страница 67

— Квартира твоя, — наїжачилася.

— З яких це?

— Я так вирішила… — Як із плеча панського. — Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…

— Майже п’ять!

— За майже п’ять років… які тобі довелося жити зі мною.

— Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! — підхопився. Стілець на підлогу — хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима — грюк!

Ліда схлипнула, затулила лице долонями.

— Не можу… Не можу більше…

Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.

— Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!

— Вибач, — забелькотіла. — Мама… Я подумала — вона могла так зробити…

Стас вишкірився недобре.

— У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?

— До чого це?

— Були гроші. Та я відразу сказав — мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають — бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім’ю, а сім’я… Блін, як же ти мене дістала!

— Вибач…

— А далі? Далі що? У тебе були питання — я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?

— Нічого! — знітилася. — Відпусти…

Відштовхнув. Вишкірився:

— Назавжди?

— Мені… мені треба подумати.

— Невже розлюбила?!

— Що ти, Стасе!

Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…

— Ходімо додому, Лідо, — попросив. — Я скучив…

Вона почервоніла, відвела погляд.

— Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?

Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.

— Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде — то вже й не шукай. Зрозуміло?

— Зрозуміло… — прошепотіла спустошено.

Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев’яте травня, — зафіксувала. — А недовго — це скільки?»

— Дякую, Стасе.

— За що?!

— За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.

Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав:

— Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?

Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона — остання справжня Вербицька, стала для професорської доньки єдиним острівцем тверді під ногами. А навкруги — океан страхів, підозр і сумнівів. Ліда заборонила собі розпитувати Ангеліну про події, пов’язані з народженням брата. Платон — байстрюк. Не міг в академіка Вербицького народитися хворий син. Вона ж — нормальна. І на тата схожа. А Платон — тільки на маму.

Ще менше Ліда намагалася думати про Платонову хворобу. Несподівана втеча брата, дивний факт — не приймав ліки, — звичайно, що збуджували цікавість, та і тут Ліда постановила для себе: хай вештається! А вона… Вона вперше за все життя ні з ким не ділитиме… маму.

Вперто повторювала: мама. Тремтіла від збудження: так, так, тепер ніхто не відволікатиме мамину уваги від неї, Лідочки. Та потвора, та санітарка Олька, яка хотіла зробити аборт і згубити дитину, вона Ліді — ніхто. А мама… Мама наказала потворі народжувати, відібрала Лідочку з хижих лап, заховала у сиротинці і чекала слушної години, щоб повернути Лідочку в сім’ю. І хіба після цього Ліда може розриватися між Стасом і мамою? Ні, ні. Вона хоче бути поряд із мамою. Надолужити. Запам’ятати. Розбитися у прах біля її ніг, щоб мама всміхнулася і сказала, що любить її. Ліда ж заслужила? Заслужила?

Заслужила! Свого не віддасть! Стасик… Ліда кілька разів потайки бігала до двокімнатних апартаментів, щоб пересвідчитися: Стас ще не покинув їх. Раділа. Он воно як! Чекає! Серце тішилося: хай звикає, бо вона тепер нова! На осінь до навчання. Ліді в хірурги треба. Татків шлях торувати. А зараз — переписати татову квартиру на Подолі на себе, увійти у право власності на татків спадок — гонорари за книжки, що видаються по всьому світу. Перерила всі документи: все шукала татків чи Іветтин заповіт. Не знайшла, іншим шляхом рушила.

— Матусю, тут треба поставити твій підпис, — сідала на край Іветтиного ліжка, гладила маму по сивому волоссю.

Іветта тьмяно всміхалася, ніби геть усе розуміла, мовчки ставила підпис на черговому документі, що їх щодня носила до неї Ліда. І не питала — що, навіщо? Іветта помирала від відчайдушної непоборної туги, і це побачив би навіть сліпий.

Наприкінці червня остаточно злягла. Здавалося, її більше вбивав той факт, що вона не може підійти до вікна, щоб виглядати сина, а не глухий біль у серці. Ангеліна плакала, хапала Ліду за руки:

— Лідусю… Лікарів треба.

— Я — лікар! — шепотіла Ліда вперто і лягала на ніч біля Іветти, бо в її колишній кімнаті, де ще недавно товклася хутірська, нині йшов ремонт.

— Та ти, хай Бог милує, може і лікар, а до Іветти спеціалістів треба, — все товкла нянька.

І тоді Ліда сказала їй правду:

— Маму ж у лікарню заберуть…

— І що?

— Ні, Ангеліночко. Я не хочу… без мами!

Нянька захрестилася, заплакала.

— Бідна Іветта…

Стас навідувався до Іветти вдень, коли Ліда практикувала в клініці. Йому з Лідою говорити про що? Все сказав! Хай вирішує. Сидів біля тещі, все намагався розвеселити її анекдотами. Іветта слабко всміхалася, наче підтримувала відчайдушні намагання Дезінфікатора, та іноді засинала просто на середині чергової історії, і тоді Стас тихенько виходив зі спальні, питав няньку:

— Може, щось допомогти треба, добра пані?

— А давай, Стасику, телевізора до Іветти у спальню затягнемо, — попросила раз нянька. — Бо вже два тижні лежить та у стелю дивиться. Хіба то діло?

Стас ухопив пласку панель, без зусиль переніс до тещиної спальні, де метка Ангеліна вже звільнила від дріботи комод навпроти Іветтиного ліжка.

— Ой, святі-грішні, як ловко! — раділа. — Хоч якась розрада бідній Іветті.

— Хіба їй до «Камеді-клабу»? — хмикнув Стас.

— А я гарну штуку придумала, — відповіла нянька. — Казатиму Іветті, що зараз у телевізорі Платосика покажуть. Вона й відволічеться. От побачиш! Умикай.

Стас увімкнув панель, екран засвітився. Ангеліна посунула до Іветти, нахилилася їй до вуха.

— Іветто Андріївно! Ви мене чуєте? Зараз Платона по телевізору покажуть. Ви чуєте? Платона… Ану дайте я вам подушку краще під голову підкладу. Щоб вам видно було… Дивіться уважно, щоби не пропустити…

Стас стояв спиною до телевізора, все на Іветту дивився і такою дурною здалася йому няньчина вигадка, що аж роздратувався:

— Знаєте, добра пані, ви би краще… — І замовк, бо очі Іветти Андріївни Вербицької раптом засяяли так ясно і радісно, що Стас перелякався. А вона вже з божевільною, збудженою усмішкою силувалася підвестися, показувала тремтячим пальцем в екран.

Стас озирнувся і не повірив очам. На екрані — певно, репортаж про сільгосппідприємство. Зелене поле, за ним — покручена дорога. Хати аж на обрії. На передньому плані капітальний дядько у картузі махав рукою в бік поля, щось пояснював зеленому, як те поле, журналісту. А на задньому плані… покрученою дорогою йшла дивна трійця — і Стас тієї ж миті впізнав одного. Платон! Він ішов і всміхався, — волосся відросло ще більше, борода. От чудило! Сорочка на грудях розстебнута, босий. Тримав за руку тендітну вагітну дівчинку. Рая? Платон казав їй щось, певно, дуже веселе, бо Рая сміялася, притримуючи рукою великий живіт. Теж боса. І щасливі. Видно ж — такі щасливі! От босяки! От чортяки! Веселяться! Супутника собі звели. Третього — молодого чоловіка років тридцяти — Стас не знав. Та ті двоє…