Мати все - Дашвар Люко. Страница 69

— Ну… Давай! Дякую за допомогу.

— Бувай! — хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.

— Ну ти силач! — розсміявся Стас. — А звати як?

— Климчук! — пацаня розреготалося і чкурнуло геть.

Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села.

На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.

Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.

Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…

— Життя… — на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур’янах, курява за автівкою, посеред поля — дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.

Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав’янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.

— Дідько… Вечір…

Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум’яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто — люди.

Аж і ніч. Чорнота розляглася — все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.

— Ні, ну не йолоп?! — лаяв себе роздратовано. — Не ідіот?!

Близько півночі зупинив «тойоту» посеред чорної німоти, вийшов з автівки — грюк дверима щосили. Присів на капот, закурив…

— Доскакався… Скакун!

Озирнувся і раптом вдалині, високо, ніби над землею, побачив вогник. Він блимав, як свічка під вітром, і в першу мить Стас подумав, що то, певно, літак чи якесь НЛО, але вогник не рухався, та й над землею був не так уже й високо, не в небі.

— Може, на пагорбі хтось живе… — зрадів Стас.

До «тойоти». Та — куди! Шлях в один бік в’ється, вогник в інший манить. Стас прихопив сумку і документи, замкнув автівку, попхався по свіжозасіяному озиминою полю в бік непевного і, може, геть негодящого прихистку.

Не в оранжереї ріс. Нормальний хлопчина. І по деревах лазив, і у Дніпро пірнав, і паркани обписував, і на гітарі, і з дівчатами, і пікніки за містом, і спав на голій землі, коли вже перепивав на тих пікніках, а друзі кидали його там, де впав. Усяке було, але по житу, яке тільки в землю кинули, яке ще й не проросло… Ніколи. Одне діло, заскочити у поле скраю, квітів нарвати і вискочити, інше — топтати, топтати, топтати і відчувати себе останнім падлом. «Якось неправильно все це…» — нервувався подумки. А вихід який? Спочатку обережно йшов, малим ліхтариком присвічував, щоб поміж рядків ступати, та в очах пилюка, грудки під ногами — гори, захекався, вимкнув ліхтарик, почимчикував навпростець.

Поле скінчилося несподіваним рівчаком. Дезінфікатор не втримався, завалився. Підхопився, обернувся до вогника — та ось він. Зовсім близько. Угору тре’ пхатися. Хвилин за десять стояв перед старою мазанкою, всередині якої тремтіло не яскраве і не тьмяне — м’яке, як стомлена душа, світло.

Ступив крок до мазанки, та з темряви загарчало двійко собак. Він їх не бачив. Не показувалися.

— Гей! Люди… — гукнув Стас несміливо.

Гарчання раптом стихло. Стас наблизився до мазанки, штовхонув двері. Вони й відчинилися. Йому стало моторошно. Дивне місце. Мала мазанка посеред ночі світиться, сама собі — центр усесвіту. Двері відчинені.

Переступив поріг, у голові запаморочилося від духмяних трав. Вони звисали безтурботними віниками зі стіни, утворюючи різнобарвний килимок. «І хлорки не треба, — раптом подумав. — …Чисто». Зиркнув. Підлога нефарбована, на столі, вкритому шматом лляної небіленої тканини, свічка миготить, а на довгій дерев’яній лавці… Рая? Рученята тонкі, коса довга, голівка схилилася до грудей, тож лиця не видно, бо дивиться, очей не зводить із дрібненького немовлятка, пригортає до грудей обережно, бо ж те спить.

— Рая? — Сльози під кадик.

Дівчина підвела голову, обійняла очима. Стас ще більше перелякався. Не Рая…

— Молоко у печі. Попийте і лягайте. Прокидатися скоро… — мовила тихо.

Хто вона? Чому йому ввижається, що ця схожа на Раю дівчина знає про нього геть усе? І про Платона. І про Раю…

— А дитинку… чого не покладеш? Руки зомліють.

— Хай зомліють. Дитинка має відчувати тепло тіла людського. Не можу покласти. Тобі… Тобі передати можу.

Він знітився вкрай.

— Давай… — пробелькотів ошелешено.

Вона кивнула, підвелася з немовлятком на руках. До печі пішла.

— Тут молоко… Попий і лягай. А я дитинку біля тебе покладу. Добре?

— Добре, — прошепотів Дезінфікатор.

Як слухняна дитина, випив молока з глечика, приліг на довгу лавку, і дівчина поклала поряд із ним спляче немовлятко. Стас обережно обійняв його, бо лава вузька — ще впаде, не дай Боже. Заплющив очі для годиться: не міг дивитися на дивну дівчину, стидався чогось. «Не засну, — думав. — Як тут заснеш? Ще маля придушу…» І провалився.

Йому не снилися чорні відьми і жахи. Усмішки. Тисячі усмішок виникали у незбагненому просторі, пливли до Стаса, і він сам, як дурний, усміхався уві сні безтурботно і весело, ніби ці вселенські доброта і милосердя світилися тільки для нього, як дяка і радість за те, що поряд із ним сопіло дрібненьке, — мабуть, тільки народилося, — немовлятко, і Стас не жалів для нього тепла свого стомленого тіла.

Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся — нікого! Вийшов на ґанок — і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.

— Доброго ранку. Як спалося?

— Гарно. Як у дитинстві, — усміхнувся. — Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…

— Так чекала на вас…

— На мене?

Дівчина кивнула. Стас насторожився.

— А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?

Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса — і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.

— Тут, тут… — дівчина вже йшла двором за мазанку, а там — вишні, вишні.

Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.

— Зачекай! Куди мене ведеш? — гукнув дівчині. — До босяків цих?.. Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…

Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев’яний хрест.

— Тут Рая… — сказала дівчина. — Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе — дитинка їхня.

Стас ледве встояв. Очима у хрест.

— Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… — уже пошепки.

Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко — і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.

— Оце так розклад, йо… — коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. — А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?

Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.

— Платон у селі. Дім будує…

— Дім? Він що — геть збожеволів? Дитя залишив…