МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна. Страница 3

Ось тут і суд на тому зупинився,

що знали ж всі, і Галя не глуха,

що сватав ту, а в тої опинився.

А хто із нас, як кажуть, без гріха?

Це як у пісні:

«Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки,

чорнявую та білявую,

ще й рудую препоганую».

І було йому дуже сутужно.

Рудої, правда, не було.

Була чорнява та білява.

Смалив до двох,

то й попалив халяви.

А тра було порвати все на ділі,

та ще з півгоду виждати тоді.

То це б сиділи в Гальки на весіллі,

а не отут балакали в суді.

Загомоніли люди, закивали,—

що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,

прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти,

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

— А чим довір’я ваше обгрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі.

...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.

Віддав чолом і мовив хрипкувато:

— Полковнику, вам лист від кошового.

— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.

Якісь новини?

— Обступає ворог.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.

І поки він листа того читав,

той посланець обговтався спочатку

і тих, поближчих, райців запитав:

— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,

язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:

— Та тут таке! Козак у нас погиб.

— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?

Облога? Зрада? Засідка? Бої?

— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.

Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: — Отакої к бісу.

Під Білу Церкву стягнуто полки.

Палає Київ, знищено Триліси.

У вас же он як гинуть козаки!

Там бій. Там смерть. Там зламано границі.

Людей недохват. Ллється наша кров.

А тут — погиб.... У вас ще на спідниці

не перешили ваших коругов?

— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.

У вас права, ми ж — охоронці права.

У вас за вбивство кара там яка? —

Козак сказав:

— А проста. Як по злобі

козак уб’є, не дай бог, козака,—

живого з мертвим ув одному гробі!

— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.

Погиб козак од женської руки.

— Домарики, така у вас і смерть.

Безславно вмер, а кажете: убито.

А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,—

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

бо мав на Білу готувати полк.

Посунув трохи війта і бурмистра.

Поспільство розступилось на аршин.

І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.

І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарову,

суд приступив до вислухання знову.

Сказавши Чураївні, щоб вона,

оскаржена, то значить, сторона,

настановила свідків, віри годних,