МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна. Страница 6

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість... блідесенький промінчик…

як добре жити... думати про інше...

А сон минув, розтанув. І натомість

раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна...

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б’ють, так само як колись.

Душа рвонулась — і застряла в гратах,

прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде,— і вогню, і грому,

всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

де ще ніхто з козацтва не поліг.

Останні зорі в небі догорають.

Оце уперше за багато літ —

і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,

а полк без тебе вийде у похід.

...Уже, мабуть, молебень відслужили,

бо затужили дзвони, затужили!

І заридали дзвони, загули! —

це ж там за браму хлопців провели.

Це ж полк виходить. — за далекі гони.

Комусь тополя стане в головах.

І дзвонять дзвони,

дзворять, дзвонять дзвони

по всій Полтаві, по усіх церквах!

Затисну вуха, чую крізь долоні

і ту церковцю прямо в бастіоні,

і той соборний величезний дзвін,—

все заридало хлопцям навздогін.

І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,

тюремна церква, і тюремна теж!

Вона в Полтаві гарно так зоветься:

«Усіх Скорбящих Радості». Авжеж.

Усіх Скорбящих Радості... Я рада.

І що мене найбільше веселить,—

коли так душу випалила зрада,

то вже душа так наче й не болить.

Вже ні за чим на світі їй не шкода.

Така полегкість, мало не сміюсь.

А ця тюрма — оце і є свобода,

бо я вже тут нічого не боюсь.

А дзвони б’ють, а дзвони калатають!

Здається, небо й землю розхитають.

І тут, і там, і десь аж на горі

далекі дзвони б’ють в монастирі.

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

і діти тягнуть руки до стремен.

Чиясь край шляху плаче наречена.

Там вийшли всі — і немічні, й малі.

І тільки я до цього непричетна.

Я зайва людям на своїй землі.

...А полк іде. Нема коли журиться.

Уже хтось інший став під корогву.

Хорунжі є, немає тільки Гриця.

А я жива... Чого я ще живу?!

Жінки дорогу слізьми перемили.

А Гриць лежить, загинувши за так.

Чи хоч йому той прапірок прибили

там на хресті, щоб видно, що козак?..

Промчали коні проз мою в’язницю.

Копита б’ють вже десь біля воріт.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше...Сурми вже не грають…

Шум даленіє... Дзвони завмирають...

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

* * *

...І друга ніч. Не спалося ні миті.

А спокій дивний! — наче я вже там.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі, ще тремтять вуста.

Отак до ранку — ніч і висота.

А ще згадалось — колесо вогненне

з гори в долину котиться проз мене.

Обкручене соломою, летить

палахтить на вітрі, палахтить!

І, розгубивши іскри увсібіч,

обвуглене, заточується в ніч...

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

вінки пускають за водою вниз.

А вже гадають, хто кому до мислі,

а хлопці зносять до багаття хмиз.

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

А серце ще таке безоборонне,

таким співаю срібним голоском!..

Чорти знімають зорі рогачами...

Вінок пливе, зникає за ночами...

Чи десь його прибило між корчами,

чи десь лежить, примулений піском?..

А потім —як зламалося весло.

І підхопило душу, й понесло,

і закрутило у такому вирі!..

Було б тоді й спинитися літам.

Душа летить в дитинство, як у вирій,

бо їй на світі тепло тільки там.

...Було, під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде...

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко.

Хороший хлопчик, трохи шалиган,

усе збивав шоломи шелюгам.

Усе, було, ми разом, все ми разом —

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори...

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала...»

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,