Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод. Страница 52

Розділ 31

ТАМ, ДЕ СТРУМОК У РІЧКУ ВПАДАЄ

Енн усією душею тішилася своїм гарним і радісним канікулам. Вони з Діаною вдома не засиджувалися, насолоджуючись усім, що тільки могли запропонувати Стежина Закоханих, Джерело Дріад, Купіль Верболозу та Острів Вікторії. Марілла не заперечувала проти такого майже бездомного способу життя. Лікар зі Спенсервейла, що приїздив тієї ночі, коли в Мінні-Мей був круп, зустрів якось Енн іще на початку літа в домі одного зі своїх пацієнтів, уважно глянув на неї, скривився, похитав головою — і переказав Маріллі Катберт: «Хай ваше руденьке дівча постійно буде надворі й не читає ніяких книжок, доки її рухи не стануть пружнішими». Марілла не на жарт злякалася, що дівчинка неминуче вмре від сухот, як ретельно не дотримається всіх настанов. Отак і вийшло, що Енн провела найщасливіше літо в житті — вільне, жваве й пустотливе. Вона гуляла, веслувала на ставку, збирала ягоди й мріяла, скільки хотіла, тож у вересні очі їй знову сяяли, серце було сповнене радості й завзяття, а пружна хода цілком заслуговувала на схвалення спенсервейлського лікаря.

— Тепер я знову вчитимуся наполегливо й завзято, — оголосила Енн, визволивши підручники зі скрині на горищі й розклавши їх унизу. — Мої давні любі друзі, я така рада знову бачити ваші чесні лиця… навіть і твоє, геометріє. Я провела дивовижно чудове літо, Марілло, і тепер буду з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, як сказав пан Аллан в останній проповіді. Правда ж, у пана Аллана такі надзвичайно пишні проповіді? Пані Лінд каже, що він стає дедалі кращим промовцем, тож мусимо пильнувати, бо враз його переманить якась міська церква, а нам доведеться обирати й навчати собі нового — молодого й недосвідченого. Та я поки що не бачу підстав для хвилювання, а ви, Марілло? Мені здається, краще тішитися, доки пан Аллан іще тут. Мабуть, якби я народилася чоловіком, то змогла б стати пастором. Вони вміють так добре впливати на інших, якщо мають міцну теологічну позицію, і це, напевно, таке трепетне відчуття, коли вони виголошують пишні проповіді й підносять дух своєї пастви. Чому жінкам так не можна, Марілло? Я запитала про це в пані Лінд, і вона сказала, що це буде нечуване, несусвітне жахіття. Вона каже, що в Штатах, напевно, вже є жінки-пасторки, та, слава Богу, у нас у Канаді такого немає, і вона сподівається, що й не буде. Але я не розумію, чому. Мені здається, жінки теж можуть бути добрими пасторами. Коли треба скликати збори чи влаштувати чаювання, щоб зібрати пожертви, жінкам доводиться страшенно багато всього робити. А пані Лінд могла б проказувати молитви незгірше за пана директора Белла, і проповіді теж, якщо трохи попрактикується.

— О так, могла б, — сухо відказала Марілла. — Вона й без того весь час проповідує. Ніхто в нашому Ейвонлі не збочить зі шляху істинного, доки є пильний наглядач в особі Рейчел Лінд.

— Марілло, — довірливо мовила Енн, — я хочу вам дещо розповісти й спитати вашої думки. Мене це нестерпно мучить, особливо в неділю після церкви, ну, тобто, коли я багато розмірковую над такими питаннями. Бачте, я дуже хочу бути хорошою, а з вами чи пані Аллан, чи панною Стейсі я цього хочу ще більше й намагаюся робити те, що ви вважали б за добре і схвальне. Та з пані Лінд усе шкереберть: я почуваюся невиправно зіпсованою, і боюся, що от зараз піду й зроблю саме те, чого вона не радить. Мене просто охоплює нездоланна спокуса. Як ви гадаєте, звідки в мене ці почуття? Невже я таки невиправно зіпсована?

Якусь мить Марілла вагалася. Тоді пролунав її сміх.

— Коли ти невиправно зіпсована, Енн, то мушу визнати, що я теж, бо Рейчел незрідка й на мене так впливає. Я часом думаю, що вона могла б добре впливати на людей, як ти кажеш, якби не намагалася робити це так сумлінно. Має бути спеціальна заповідь, що заборонятиме присікуватись до ближнього. Але ні, я не повинна так казати. Рейчел — побожна християнка, і наміри в неї щонайліпші. Немає добрішої душі в Ейвонлі, і від своєї ноші вона ніколи не ухиляється.

— Як гарно, що й ви те саме відчуваєте, — рішуче сказала Енн, — мене це надихає. Тепер я вже не так страшенно цим перейматимуся. Та напевне, будуть інші складні питання. Вони постійно виникають, і знаєте, як важко дати з ними раду? Спершу одне, а за ним відразу інше. Стільки всього мусиш обміркувати, коли починаєш дорослішати. Я теж весь час міркую й вирішую, що добре, а що ні. Дорослішання — це не жарти, правда, Марілло? Та в мене є добрі друзі — ви, Метью, пані Аллан і панна Стейсі, тож я мала б успішно подорослішати, а якщо не вийде, то це лише з моєї власної вини. Це така відповідальність — я ж матиму один-єдиний шанс. Якщо виросту негідною, то повернутися назад і почати все спочатку вже не зможу. Марілло, я цього літа виросла аж на два дюйми! Пан Джилліс виміряв мій зріст на дні народження в Рубі. Так добре, що ви зробили мої сукні довшими. А темно-зелена просто розкішна, і я вам дуже-дуже вдячна, що ви пришили до неї волани. Я розумію, звісно, що це не конче було робити, але вони такі модні цієї осені, і в Джозі Пай усі плаття теж із воланами. Тепер у цій сукні я вчитимуся ще набагато ретельніше. І таке щастя мене огорнуло десь глибоко в серці від цих воланів.

— Отже, варто було їх пришити, — визнала Марілла.

Повернувшись до ейвонлійської школи, панна Стейсі застала своїх вихованців готовими з новими силами взятися до роботи. Особливо завзятим був підготовчий клас, перед яким наприкінці року маячіла, кидаючи похмуру тінь на решту тернистого шляху, перспектива вступних іспитів. Від однієї думки про це серце кожного учня холонуло від тривоги: а що, як не складуть? Тієї зими Енн судилося хвилюватися майже безперестанку, навіть у неділю після церкви. Тому жодних моральних чи теологічних питань вона вже обмірковувати не могла. Іноді в неспокійних снах їй ввижалося, як вона розпачливо вдивляється в список тих, хто успішно склав іспити, де прізвище Гілберта Блайта яскріло на вершечку, а її власне взагалі не згадувалося.

Та попри це, то була весела, сповнена праці зима, яка проминала щасливо й стрімко. Уроки були так само цікаві, а суперництво так само захопливе, як і раніше. Нові світи поривань, думок і почуттів, спокусливі обшири незвіданих знань — над кряжем кряж, над стрімчаком вершина — розгорталися перед палкими очима Енн. Багато чим вона завдячувала тактовному, дбайливому й неупередженому керівництву панни Стейсі, котра вчила своїх учнів самостійно думати, досліджувати й шукати нових рішень, заохочувала звертати зі звичних уторованих шляхів. Це обурювало пані Лінд і шкільних опікунів, які брали під сумнів усі нововведення й відхилення від прийнятих методів.

І на дозвіллі Енн не нудьгувала, бо ж Марілла, пам’ятаючи рекомендацію спенсервейлського лікаря, більше не чинила її розвагам жодних перешкод. Дискусійний клуб жив повнокровним життям — там уже було проведено кілька концертів; відбулася одна чи дві вечірки, майже такі самі, як у дорослих; були катання на санях і веселі години на ковзанці.

Тим часом Енн росла — так швидко, що Марілла, ставши якось поряд зі своєю вихованкою, була вражена, що дівчинка вже вища за неї саму.

— Боже милий, як ти виросла, — зітхнула Марілла, не ймучи віри власним очам. Ці нові кілька дюймів зросту Енн пробудили в її серці дивний смуток. Безслідно зникла та дитина, котру вона навчилася любити, натомість стояла висока п’ятнадцятилітня дівчина із серйозним поглядом, замисленим чолом та гордо піднесеною голівкою. Цю дівчину Марілла любила так само, як ту, колишню дитину, а проте їй не давало спокою дивне й тужливе відчуття втрати. Того ж вечора, коли Енн пішла на молитовне зібрання з Діаною, вона, сидячи самотою в зимових сутінках, не втрималась і заплакала. Метью, що саме зайшов на кухню з ліхтарем у руках, витріщився на неї так перелякано, що сестра всміхнулася крізь сльози.

— Я думала про Енн, — пояснила Марілла, — вона стала вже зовсім доросла… і, мабуть, поїде від нас через рік. Я так за нею сумуватиму.