Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 28
Так у родині Фортюні минали роки. Серця тих, хто жив під одним дахом, мовчали — мовчали так довго, що врешті-решт слова, за допомогою яких люди висловлюють свої справжні почуття, забулися. Це була не родина — це були незнайомці, які невідь-чому мешкають під одним дахом. Утім, так живе багато родин у великому місті.
Було пів на третю, коли я повернувся до книгарні. Коли я увійшов, Фермін саркастично подивився на мене з верхньої сходинки драбини, стоячи на якій, він розставляв по місцях томи повного зібрання «Національних епізодів» славнозвісного дона Беніто [27].
— Кого я бачу? Ми вважали, що ти вже у Нью-Йорку, Даніелю.
— Я трошки спізнився. Де батько?
— Оскільки ти не з’явився, він пішов розносити решту замовлень. Він попросив сказати тобі, що сьогодні ввечері піде до Тіани, щоб оцінити приватну бібліотеку, яка належить удові. Твій батько — спритний вовку ягнячій шкурі, Даніелю. Він сказав, щоб ми його не чекали та закривали книгарню.
— Він був роздратований?
Фермін із котячою грацією спустився з драбини та похитав головою.
— Зовсім ні. Твій батько святий, чи ти не знаєш? Крім того, він радіє, що ти зустрічаєшся з молодою дівчиною.
— Що?!
Фермін підморгнув мені й цмокнув губами.
— Ага, чортеня, ти заривав талант у землю! А що за дівчина! Така вродлива, що рух планет зупиняється! Найвищий клас! Либонь, гарні школи відвідувала. А в очах вогонь — просто-таки іскри крешуться з тих очей, кажу тобі — іскри, наче вогнище в Іванову ніч... Ет, якби Бернарда не вкрала мого серця...
— Ферміне, — перервав його я, — що ти, в біса, верзеш?
— Як це — що? Розповідаю про твою наречену.
— У, мене немає нареченої, Ферміне.
— Ну, зараз хлопці називають дівчат якось інакше, «цукерками» абощо...
— Ферміне, повтори ще раз, будь ласка! Про що ти кажеш?
Фермін Ромеро де Торрес поглянув на мене збентежено.
— Хвилинку. Сьогодні ввечері, десь годину чи півтори тому, сюди завітала розкішна молода панна і запитала тебе. Твій батько та твій покірний слуга були у крамниці й бачили її, і можу тебе запевнити без тіні сумніву, що ця дівчина — не примара. Я можу навіть описати, як вона пахла. Лавандою, тільки ніжніше. Наче маленьку цукрову булочку щойно витягли з духовки.
— І що, ця маленька цукрова булочка сказала, що вона моя наречена?
— Ну, не зовсім так, але вона посміхнулася — злегка так, розумієш? — і сказала, що у вас побачення у п’ятницю ввечері. Усе, що нам із твоїм батьком залишалося зробити, — додати два до двох.
— Беа, — промимрив я.
— Отже, вона існує, — сказав Фермін із полегшенням.
— Так, але вона не моя наречена.
— Ні?! Тоді я не знаю, чого ти чекаєш.
— Вона сестра Томаса Аґілара.
— Твого друга-винахідника?
Я кивнув.
— Тим паче. Навіть якщо вона племінниця папи, вона — бомба. На твоєму місці я б не вагався.
— У Беа вже є наречений. Військовий, лейтенант.
Фермін роздратовано зітхнув.
— Ага, він в армії — у притулку найнижчих мавпячих інстинктів. Це ще ліпше. Ти можеш наставляти йому роги, не відчуваючи провини.
— Ферміне, ти мариш. Беа одружується, коли цей лейтенант закінчить службу.
Фермін посміхнувся.
— А от я маю таке відчуття, що вона не збирається одружуватися. Не думаю, що ця пташка має намір найближчим часом вискочити заміж.
— Що ти взагалі розумієш, Ферміне?
— На жінках та на інших справах світу цього я розуміюся значно краще за тебе. Як каже Фройд; жінки думають одне, говорять інше, а бажають третього. Якщо поміркувати, це не так уже й погано. Адже чоловіки теж — і це більш ніж очевидно — чинять усупереч наказам своїх дітородних органів та органів травлення.
— Припини свої нотації, Ферміне. Я розумію, до чого ти ведеш. Якщо в тебе є що сказати, просто скажи.
— Гаразд. Ця гарненька малеча — не така вже й ґречна дівчинка.
— То яка ж вона? Який висновок робить фахівець?
Фермін наблизився до мене й промовив конфіденційним тоном, загадково звівши брову:
— Пристрасна. І тим краще для неї.
Як завжди, Фермін мав рацію.
Відчуваючи поразку, я вирішив, що найкращий захист — це наступ.
— Коли ми вже говоримо про пристрасть, розкажи-но мені про Бернарду. Ви вже цілувалися?
— Даніелю, не знущайся з мене. Дозволь мені нагадати, що ти маєш справу з професіоналом у мистецтві зваблювання, а ці ранні поцілуночки мають сенс хіба що для аматорів у кімнатних черевиках. Справжню жінку завойовуєш потроху. У цьому питанні, як і на арені для бою биків, потрібен передусім мозок.
— Інакше кажучи, вона тобі відмовила?
— Ще не народилася жінка, яка могла б відмовити Фермінові Ромеро де Торресу! — вигукнув Фермін, як справжнісінький тореро. — Згідно з теорією Фройда, чоловік нагрівається як лампочка: червоногарячий в одну мить — і знов холодний. Жінка ж нагрівається мов та праска: повільно, але дедалі дужче, і врешті-решт стає смачненька, як гуляш. І коли вона розігріється, їй немає впину. Наче сталеплавильна піч у Біскаї!
Я зважив термодинамічну теорію Ферміна.
— То саме цим ти займаєшся з Бернардою? Нагріваєш праску?
Фермін підморгнув мені.
— Це не жінка — вулкан, що ось-ось вивергнеться. У неї лібідо, як вогненна магма, а серце янгола, — відповів він, облизуючи губи. — Вона нагадує мені мою соковиту мулатку з Гавани, яка була дуже побожна та поклонялася всім святим. Утім, глибоко в душі я — старомодний парубок, який не схильний цинічно використовувати жінок. Тож наразі я задовольняюся цнотливим поцілунком у щоку. Я не поспішаю, розумієш? Гарні речі можуть почекати. Існують мужлаї, які вважають, якщо торкнулися жінки ззаду й вона не заперечує — вони її підчепили. Дилетанти. Серце жінки — лабіринт хитрощів, надто складний для неотесаних умів. Якщо ти насправді хочеш, щоб жінка належала тобі, ти маєш мислити, як мислить вона. Перше, що ти маєш зробити, — завоювати її душу. А решта стане тобі за винагороду.
Я урочисто поплескав у долоні.
— Ферміне, ти поет!
— Ні, я з Ортеґою та прагматиками. Поезія бреше — бреше у свій чарівний грішний спосіб. А те, що я сказав, простіше, ніж шматок хліба з помідором. Покажіть мені Дон Жуана — і я покажу вам перевдягненого невдаху. Я прагну сталості та тривалості. Ось побачиш, я зроблю з Бернарди щасливу жінку!
Я посміхнувся та кивнув головою. Його ентузіазм, висловлений у такий досконалий спосіб, був заразливим.
— Бережи її, Ферміне. Зроби це заради мене. У Бернарди не серце, а золото. І вона вже зазнала чимало розчарувань.
— Гадаєш, я цього не розумію? Розчарування вкарбувалися в її чоло, наче печатка товариства вдів війни. Повір мені: я знаюся на тому, як розраджувати скривджених. Я зроблю її найщасливішою, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті!
— Даєш слово?
Із холоднокровністю рицаря-тамплієра він простягнув мені руку. Я потиснув її.
— Так. Слово Ферміна Ромеро де Торреса.
Того вечора справи у крамниці йшли повільно: завітало лише кілька випадкових відвідувачів. Обміркувавши ситуацію, я вирішив відпустити Ферміна до кінця дня.
— Ну ж бо, йди до Бернарди. Запроси її до кіно чи пройдіться рука об руку по крамницях, що на вулиці Пуертаферріса. Їй це сподобається.
Фермін не вагаючись скористався з моєї пропозиції. Він поквапився до задньої кімнати причепуритися — там він зберігав парадне вбрання й несесер із різними парфумами та притираннями, яким би позаздрила сама Вероніка Лейк. Коли він вийшов звідти, то був схожий на кінозірку, хоча до ідеальної статури йому, далебі, бракувало десь кілограмів тридцяти. На Фермінові був костюм мого батька та повстяний капелюх; капелюх, щоправда, був на два розміри більший, ніж потрібно, але цю проблему Фермін легко розв’язував, підкладаючи під тулію кульки з газетного паперу.
— Ферміне, — озвався я, — поки ти ще тут, можна попросити тебе про послугу?
27
Benito — Перес Ґальдос Беніто(1843—1920), класик іспанської літератури, видатний письменник і драматург. (Прим. перекл.)