Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 29

— Проси про що завгодно!

— Будь ласка, нехай наша розмова залишиться між нами. Добре? Жодного слова батькові.

Він радісно посміхнувся.

— Про твої залицяння до тієї дівчини, еге ж?

— Таж ні, Ферміне! Які там залицяння! Залицяння — це твоя парафія.

— Моя парафія, кажеш? Що ж, я справді чимало знаю про дівчат. Якщо з’явиться запитання щодо... гм... технічного боку — ти знаєш, до кого звернутися. Таємниця гарантована. У тому, що стосується таких питань, я все одно що лікар. Не треба соромитися.

— Гаразд, я запам’ятаю це. І ще одне. Мені потрібно дізнатися, кому належить поштова скринька на головному поштамті, що на Віа-Лаєтана. Номер скриньки 2321. І, якщо можливо, — хто забирає пошту, яка надходить туди. Як гадаєш, ти зможеш мені допомогти?

Фермін записав номер скриньки кульковою ручкою на нозі під шкарпеткою.

— Дрібниці! У тому, що стосується офіційних закладів, я незамінний помічник. Дай мені кілька днів, і я підготую тобі повний звіт.

— І про це теж, будь ласка, ні слова батькові.

— Не турбуйся. Я мовчатиму як риба.

— Я дуже вдячний тобі. А зараз іди, розважайся.

Я попрощався по-військовому й якийсь час дивився, як Фермін іде вулицею. Вигляд він мав життєрадісний, немов півень на шляху до курника.

І п’яти хвилин не минуло, як я почув дзенькіт дверного дзвоника. Підвів очі від колонок цифр. Щойно увійшов чоловік, схований за сірим плащем та повстяним капелюхом, як у Ферміна. Гість мав тоненькі вуса та скляні блакитні очі; він посміхався вимушеною посмішкою, наче комівояжер. Я пошкодував, що нема Ферміна — найкращого спеціаліста з випроваджування мандрівних продавців камфори та іншого мотлоху. Відвідувач знову подарував мені слизьку посмішку, недбало беручи одну книжку зі стосу, що громадився біля входу, — ми ще не встигли його розібрати та призначити ціни всім книжкам. Кожна риса у вигляді гостя просто-таки кричала про зневагу до всього, що він бачить. «Такий навіть не привітається задарма», — подумав я.

— Багато слів, так? — спитав він, киваючи на книжку, що тримав у руках.

Я знизав плечима.

— Це книжка; книжки складаються зі слів, пане. Чим можу прислужитися?

Чоловік поклав книжку назад до стосу, байдужно киваючи й ігноруючи моє запитання.

— Читання — справа для тих, у кого є багато вільного часу й кому нема що робити. Наприклад, для жінок. Ті, хто мусить працювати, не мають часу на вигадки. Ми надто зайняті зароблянням грошей. Ти згоден?

— Не знаю, пане. Можливо. Ми, як бачите, торгуємо лише книжками.

Чоловік підійшов до прилавка, і його очі зупинилися на мені. Його манери здалися мені дещо знайомими, хоча я не міг сказати, де я з ним зустрічався. Він нагадував одне з тих зображень на старомодних картах для ігор чи ворожіння — зображень, які наче зійшли з інкунабули [28]; вигляд він мав водночас святковий і жалобний, немов саме уособлене прокляття вдяглося в ошатне вбрання.

— То чим я можу...

— Насправді, — перервав він мене, — це я прийшов зробити тобі послугу. Ти власник цього закладу?

— Ні. Власник — мій батько.

— А прізвище?

— Моє чи батьківське? — не подумавши, запитав я.

Чоловік саркастично посміхнувся.

— Я припускаю, що вивіска «Семпере та син» стосується вас обох?

— Дуже розумно з вашого боку. Чи можна запитати про причину вашого візиту, якщо книжки вас не цікавлять?

— Причина мого візиту, якщо тобі цікаво, — люб’язність. Я хочу застерегти тебе. Мені відомо, що ви працюєте з небажаними особами, з перевертнями та злочинцями.

Я здивовано витріщився на нього.

— Перепрошую?

Чоловік пронизав мене поглядом.

— Ідеться про підозрілих осіб, імовірно, грабіжників.

І не кажи мені, що ти не розумієш, про кого саме я кажу.

— Боюся, не маю найменшої гадки. І малоймовірно, що бажаю вас слухати далі.

Чоловік різко, майже вороже хитнув головою.

— Що ж, мусиш потерпіти. Чи відомо тобі про діяльність Федеріко Флавії?

— Пан Федеріко — місцевий слюсар і годинникар, чудова людина. Дуже сумніваюся, що він злочинець.

— У мене є докази, що цей старий голубець нерідко відвідує вашу книгарню. Гадаю, він купує переважно дешеві любовні романи та порнографію.

— Можна запитати, яке вам діло до того, що купує пан Федеріко?!

У відповідь чоловік витяг портмоне, розкрив його та поклав на прилавок. Я побачив потерту поліційну картку відділу безпеки. На фотокартці — мій небажаний відвідувач, тільки трохи молодший. Я прочитав: «Головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро».

— Стався до мене з повагою, хлопчику, інакше ви з батьком матимете величезні клопоти — за торгівлю комуністичним мотлохом. Утямив?!

Я хотів відповісти, але слова застрягли у мене в горлі.

— Утім, сюди мене привів не той божевільний. Рано чи пізно він опиниться у поліційному відділку, як і решта його товаришів, і запевняю тебе, усі вони матимуть добрячий урок. Мене турбує те, що, відповідно до моєї інформації, ви найняли до себе працювати звичайного грабіжника, найбільш підозрілу з усіх підозрілих осіб.

— Не розумію, про що ви кажете, інспекторе.

Фумеро зареготав. Сміх його лунав дуже неприємно.

— Лише Богові відомо, яке в нього зараз ім’я. Багато років тому він звався Вільфредо Камаґвей, король мамбо. Казав також, що він знавець вуду, вчитель танців спадкоємця королівської родини Бурбонів та коханець Мати Харі. Час від часу він приміряє на себе імена чужоземних послів, артистів і тореадорів. Ми вже збилися з рахунку.

— Боюся, я не можу нічим вам допомогти. Я не знаю особи на ім’я Вільфредо Камаґвей.

— Звісно, не знаєш, але тобі відомо, про кого я кажу, чи не так?

— Ні.

Фумеро знову засміявся тим вимушеним, манірним сміхом, який, здавалося, викривав усю його суть, немов анотація на обкладинці книжки.

— Тобі подобається шукати собі клопотів, так? Послухай, я прийшов сюди по-доброму, щоб попередити тебе: той, хто має справу з такими підозрілими особами, прикликає на себе великі проблеми. Гадаєш, я брешу?

— Зовсім ні. Я вдячний вам за візит і попередження, але можу вас запевнити, тут немає жодних грабіжників.

— Замовкни, бо я власноруч кину тебе за ґрати. Зрозуміло? Але сьогодні в мене гарний настрій, тож я піду, просто попередивши тебе. Від тебе залежить, яке товариство ти обираєш. Там, де дію я, все просто і зрозуміло: або ти зі мною, або проти. Таке життя. Тож як?

Я нічого не відповів.

Фумеро кивнув головою й знов зареготався.

— Дуже добре, пане Семпере. Це ваш вибір. Не дуже вдалий початок. Якщо хочете прикрощів, ви їх матимете. Життя — не роман, розумієш? У житті ти маєш обирати. І я бачу, який вибір ти зробив. Вибір йолопів і невдах.

— Вам час іти звідси, інспекторе.

Він попрямував до дверей, не перестаючи лиховісно сміятися.

— Ми ще зустрінемось. І скажи своєму приятелеві, що інспектор Фумеро стежить за ним та переказує щирі вітання.

Візит інспектора та відлуння його слів зіпсували мені вечір. Я вирішив зачинити книгарню раніше, ніж зазвичай, і піти прогулятися. Фумеро, підлий убивця! Я безцільно блукав містом, не в змозі забути його натяків та погроз. Я розмірковував над тим, чи слід розповідати батькові та Ферміну про небажаний візит. Ні, либонь, не варто. Фумеро прагнув посіяти між нами сумніви, страждання, страх та відчуження; тож я не гратиму за його правилами. З іншого боку, мене стурбували натяки на минуле Ферміна. Мені стало соромно, коли я відчув, що на мить повірив словам поліціянта. Урешті-решт, після роздумів я вирішив викинути сьогоднішню подію зі своїх думок.

На шляху додому я пройшов повз крамницю годинникаря. Пан Федеріко привітав мене з-за прилавку, киваючи, щоб я заходив. Годинникар мав люб’язний, веселий характер, він ніколи не забував про чийсь день народження; до цього чолов’яги завжди можна було звернутися за порадою і сподіватися на його допомогу. Я не міг не здригнутися на саму думку про те, що пан Федеріко — у «чорному списку» інспектора Фумеро. Може, слід попередити годинникаря? Але як це зробити тактовніше?.. Відчуваючи себе більш збентеженим, ніж будь-коли, я увійшов до його крамниці й посміхнувся.