Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 76

Поліціянт на прізвище Лерма з’явився в їдальні й ледь помітно похитав головою. Фумеро послабив тиск на гачок і прибрав револьвер.

— Шкода, — сказав Фумеро.

— Що він накоїв? Чому ви його шукаєте?

Фумеро повернувся до мене спиною й підійшов до двох інших поліціянтів, які за його сигналом відпустили мого батька.

— Ви ще за це заплатите! — виплюнув батько.

Очі Фумеро затрималися на ньому. Інстинктивно батько зробив крок назад. Я побоювався, що візит Фумеро лише починається, але інспектор похитав головою, засміявся собі під носа й вийшов за двері. Лерма пішов за ним.

Третій поліціянт, мій вартовий, на мить затримався у дверях. Він мовчки глянув на мене, немов хотів щось сказати.

— Паласіосе! — закричав Фумеро. Його голос луною відбився в колодязі сходів.

Паласіос опустив очі додолу й зник за дверима.

Я вийшов на майданчик. Бачив смужки світла, що пробивалися крізь напіввідчинені двері сусідів, їхні перелякані обличчя, що вдивлялися в темряву. Три таємничі постаті зникли внизу сходів, а звуки їхніх роздратованих кроків віддалялися, немов отруйний відплив, залишаючи за собою осад жаху.

Десь близько опівночі ми почули ще один стукіт у двері, цього разу слабкий, ніби сповнений страху. Рука батька, який саме прикладав змочену йодом хусточку до синця, що залишився на моїй щоці від револьвера Фумеро, застигла в повітрі. Наші погляди зустрілися. Пролунало ще три стуки.

Я думав, що це Фермін. Можливо, він бачив увесь інцидент на власні очі, ховаючись у темному кутку сходів?

— Хто там? — запитав батько.

— Пане Семпере, це Анаклето.

Батько зітхнув. Ми відчинили двері й побачили вчителя, блідого, як ніколи.

— Пане Анаклето, що сталося? З вами все гаразд? — запитав батько, впускаючи гостя.

У руках пан Анаклето тримав складену навпіл газету. З переляканим виразом на обличчі він простяг її нам. Г азета була ще тепла — чорнило ще не висохло.

— Це завтрашній випуск, — прошепотів учитель. — Сторінка шість.

У вічі впадали два знімки під заголовком. На першому — Фермін, років на п’ятнадцять-двадцять молодший, гладкіший, із ряснішим волоссям. На другому — обличчя жінки із заплющеними очима й блідою, наче мармуровою шкірою. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати її, бо я звик бачити її в напівтемряві.

Поліція розшукує жебрака, який сьогодні вдень зарізав жінку. Її звали Нурія Монфорт, мешканка Барселони.

Убивство сталося десь о третій в околицях проспекту Св. Жервазіо. Жебрак напав на жертву без видимого мотиву. Зі слів представника центрального поліційного управління, волоцюга переслідував жінку. Причини цього переслідування наразі невідомі.

Виявляється, що вбивця — п’ятдесятип’ятирічний Антоніо Хосе Ґутьєррес Алькаєте з селища Інмунда, що у провінції Касерес, — відомий злочинець із довгим списком психічних захворювань, який утік з тюрми Ла-Модело шість років тому і якому досі вдавалося уникати зустрічей із владою, оскільки він ховався під різними іменами. Під час скоєння вбивства він був перевдягнений за священика. Злочинець озброєний, поліція вважає його вкрай небезпечним. Досі невідомо, чи були жертва та вбивця знайомі, хоча джерела з поліційного управління свідчать на користь останнього. Жінку шість разів ударили ножем у живіт, груди та шию. Свідками нападу, який стався неподалік від школи, стали кілька учнів, які сповістили вчителів. Ті, в свою чергу, викликали поліцію та швидку допомогу. Згідно з поліційним звітом, причиною смерті стали численні ножові поранення. Жертва померла в Барселонському шпиталі о чверть на сьому.

41

Цілий день про Ферміна нічого не було чути. Батько наполіг на тім, щоб відчинити крамницю як зазвичай, наче нічого не сталося, — це мало стати знаком Фермінової невинності. Біля наших дверей поліція поставила офіцера, ще один спостерігав за площею Св. Анни, ховаючись за дверима церкви, хоч анітрохи не скидався на святого. На світанку розпочалася сильна злива; поліціянти, тримаючи в кишенях змерзлі руки, тремтіли від холоду, від їхнього дихання здіймалася пара. Люди йшли обіч книгарні, кидали швидкі погляди у вітрину, але жоден покупець так і не наважився ввійти всередину.

— Плітки швидко поширюються, — сказав я.

Батько лише кивнув. Він упродовж цілого ранку не розмовляв зі мною, спілкуючись лише жестами. Сторінка з подробицями смерті Нурії Монфорт лежала на прилавку. Кожні двадцять хвилин батько з непроникним виглядом підходив та перечитував її. Цілий день він приховував гнів, акумулюючи його всередині.

— Скільки б разів ти не перечитував статтю, написане там не стане правдою, — зазначив я.

Батько підвів голову й суворо подивився на мене.

— Ти знав цю жінку? Нурію Монфорт?

— Ми кілька разів розмовляли.

Знову мені забракло щирості, і я став огидний собі самому. Обличчя Нурії Монфорт стало переді мною. Мене досі переслідував її запах, дотик її губ, образ її письмового столу, такого бездоганно охайного, її сумні, мудрі очі...

— Кілька разів, — повторив я.

— Чого ти з нею розмовляв? Що між вами спільного?

— Вона давня приятелька Хуліана Каракса. Я пішов на зустріч із нею, щоб розпитати, що вона пам’ятає про Каракса. Ось і все. Вона дочка Ісака, сторожа. Саме він і дав мені адресу.

— А Фермін був з нею знайомий?

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

— Як ти можеш сумніватися у Фермінові? Невже ти віриш у всю цю брехню?.. Усе, що Фермін знав про цю жінку, — це те, що я йому розповів.

— Саме тому він переслідував її?

— Так.

— Бо ти попросив його.

Я не відповів.

Батько тяжко зітхнув.

— Ти не розумієш, тату.

— Звичайно. Я нічого не розумію. Геть нічого.

— Тату, хіба ми не знаємо Ферміна?

— А що ми знаємо про Ферміна, га? Виявляється, ми навіть не знали його справжнього імені!

— Ти помиляєшся щодо нього.

— Ні, Даніелю. Помиляєшся ти. Хто просив тебе втручатися в життя інших?

— Я вільний розмовляти, з ким бажаю.

— Гадаю, що ти почуваєшся вільним і від наслідків.

— Ти натякаєш, що я відповідальний за смерть цієї жінки?

— Ця жінка, як ти її називаєш, мала ім’я та прізвище, й ти був з нею знайомий.

— Нема потреби про це мені нагадувати, — відповів я зі сльозами на очах.

Батько сумно подивився на мене й похитав головою.

— Боже, навіть не хочу думати, що відчуває бідолашний Ісак.

— Це не моя провина, що вона померла, — тоненько протягнув я.

Невже, якщо я повторюватиму ці слова достатньо часто, мені вдасться повірити в них?!

Батько пішов до задньої кімнати, досі хитаючи головою.

— Ти знаєш, за що ти відповідальний, а за що ні, Даніелю. Іноді мені здається, що я більше не знаю, хто ти.

Я схопив свій плащ і побіг на вулицю, під дощ, де ніхто мене не знав.

Віддавши себе у владу крижаного дощу, я крокував невідомо куди. Очі мої були опущені; в уяві поставав образ Нурії Монфорт, неживої, розпластаної на холодній мармуровій плиті. Її тіло, вкрите колотими ранами...

Діставшись перехрестя вулиці Фонтанела, я навіть не поглянув на світлофор. Зненацька сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Озирнувшись, я побачив стіну з металу та світла, яка зі свистом неслася на мене на повній швидкості. В останню мить якийсь перехожий відштовхнув мене зі шляху автобуса. Я витріщився на сталевого бегемота, який пронісся в п’ятьох сантиметрах від мого обличчя. Доля секунди — і я б опинивсь під колесами.

Коли я збагнув, що трапилося, людина, яка врятувала мені життя, була вже на пішохідному переході. Силует у сірому плащі. Важко дихаючи, я не міг зрушити з місця. Крізь пелену дощу побачив, що мій рятівник зупинився на іншому боці вулиці й дивився на мене, стоячи під зливою. То був третій поліціянт, Паласіос. Щільна стіна автомобілів розділила нас, а коли я подивився на той бік вулиці знову, Паласіоса там уже не було.