Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 77
Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.
Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.
— Хто там?
Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.
— Сесіліє, це Даніель Семпере.
Вічко закрилося, й через кілька секунд я почув, як відсуваються клямки. Великі двері повільно відчинилися. Мене зустріла Сесілія у формі та очіпку, зі свічником у руці. Судячи з її переляканого обличчя, я скидався на привида.
— Добривечір, Сесіліє. Беа вдома?
У погляді служниці читалося нерозуміння. Останнім часом я майже не приходив до Аґіларів, а коли приходив, то лише до Томаса, тож Сесілія сприймала мене виключно як Томасового шкільного приятеля.
— Панни Беатріс немає...
— Вона кудись пішла?
Сесілія, яка й у кращі часи відзначалася полохливістю, настрахано кивнула.
— Не знаєш, коли вона повернеться?
Служниця знизала плечима.
— Вони з паном та панею Аґілар пішли до лікаря десь дві години тому.
— До лікаря? Беа захворіла?
— Не знаю, пане.
Поміркувавши хвильку, я вирішив продовжити допит бідної служниці. Відсутність батьків Беа відкривала переді мною інші шляхи.
— А Томас удома?
— Так, паничу Даніелю. Заходьте, я його покличу.
Я увійшов до передпокою. Раніше я б попрямував просто до кімнати мого друга, але я вже так давно тут не був, що почувався як незнайомець. Сесілія зникла в коридорі, огорнута світлом свічки, а мене лишила в темряві.
Мені здалося, наче я почув голос Томаса вдалині, а потім знову кроки, що наближалися. Я вже гарячково вигадував привід, який пояснював би мій несподіваний візит; але у дверях передпокою знову з’явилася Сесілія. Вона з прикрістю дивилася на мене. Чемна посмішка сповзла з моїх вуст.
— Панич Томас каже, що він дуже зайнятий і не може зустрітися з вами зараз.
— Ти сказала йому, хто я? Даніель Семпере?
— Так, паничу Даніелю. Він наказав мені вас провести.
Я кивнув, не знаючи, що й сказати.
Служниця відчинила двері будинку, який я ще нещодавно вважав за свою другу оселю.
— Вам потрібна парасолька?
— Ні, дякую, Сесіліє.
— Мені дуже прикро, паничу Даніелю, — повторила вона.
Я слабко всміхнувся.
— Не хвилюйся, Сесіліє.
Двері зачинилися, залишивши мене у напівтемряві. Я постояв кілька хвилин, а потім поволочився додолу сходами.
Досі немилосердно лив дощ. Я пішов вулицею вниз. Діставшись рогу, зупинився й на мить оглянувся. Подивився на помешкання Аґіларів. Побачив Томасів силует у вікні його спальні. Він непорушно стояв і дивився на мене. Я помахав йому рукою, але він не відповів, а за кілька секунд відійшов від вікна. Я почекав десь хвилин п’ять, сподіваючись, що він підійде знову, але він не підійшов.
42
На зворотному шляху до книгарні я перетнув вулицю біля кінотеатру «Капітоль». Двоє художників стояли на підмостках і зі смутком дивилися, як з їхньої щойно намальованої афіші смужками стікають фарби. Здалеку я побачив стоїчну фігуру вартового, який досі стовбичив напроти книгарні. Проходячи повз крамницю пана Федеріко Флавії, я помітив, що годинникар стоїть на порозі й дивиться на зливу. Сліди перебування в поліційному управлінні досі ще виднілися на його обличчі. Одягнений він був у бездоганний сірий вовняний костюм, а в руках тримав цигарку, яку не спішив запалювати. Я помахав йому рукою, він у відповідь посміхнувся.
— У тебе упередження проти парасольок, Даніелю?
— Що може бути краще за дощ, пане Федеріко?
— Тільки запалення легенів. Заходь, я вже все відремонтував.
Я подивився на нього з нерозумінням. Очі пана Федеріко дивилися просто в мої, а з вуст не сходила усмішка. Я кивнув та пішов за ним до його дивовижної крамниці. Щойно ми опинилися всередині, він передав мені маленький брунатний паперовий пакет.
— А тепер краще йди. Страхопуд, що спостерігає за книгарнею, очей з нас не зводив.
Я заглянув до пакунку. У ньому була маленька книжка у шкіряній палітурці — той самий требник, що його тримав у руках Фермін, коли я востаннє бачив його. Пан Федеріко, виштовхуючи мене назад на вулицю, урочистим кивком дав обітницю мовчати. Коли ми знов опинилися надворі, годинникар натягнув на обличчя щасливий вираз і сказав голосно:
— Пам’ятай, не натискай на ключ, коли повертаєш, бо знов заклинцює, чуєш?
— Не хвилюйтеся, пане Федеріко. Дякую.
Я пішов геть із важкістю у шлунку. З кожним кроком мені ставало дедалі важче. Проходячи повз поліціянта в цивільному, який охороняв книгарню, я махнув йому тією ж рукою, в якій тримав пакунок. Поліціянт подивився на пакунок із млявою цікавістю. Я прослизнув у крамницю.
Батько досі стояв за прилавком, наче й не ворушився відтоді, як я пішов. Він занепокоєно подивився на мене.
— Слухай, Даніелю, те, що я сказав...
— Не переймайся. Ти мав рацію.
— Ти весь тремтиш.
Я буденно кивнув головою й побачив, як батько пішов по термос. Користуючись цією хвилиною, я побіг до маленької туалетної кімнати на заднику. Я розкрив требник; із нього, пурхаючи, немов метелик, вилетіла записка. Я зловив її на льоту. Записку було поспіхом написано на майже прозорому сигаретному папері; щоб її вчитати, довелося наставити папір проти світла.
Любий Даніелю.
Не вір жодному слову з газет щодо вбивства Нурії Монфорт. Як зазвичай, це довга історія. Я живий та здоровий, ховаюся в безпечному місці. Не намагайся мене знайти або надіслати повідомлення. Знищ цю записку, як тільки прочитаєш. Немає потреби ковтати її, просто спали або розірви на маленькі шматочки. Я придумаю, як зв’язатися з тобою за допомогою друзів-посередників. Благаю, передай зміст цієї записки — якщо не шифром, то принаймні з усіма заходами безпеки, — моїй коханій. Більше нічого не роби.
Твій друг (третій)
Ф.Р. де Т.
Я почав перечитувати записку, коли хтось злегка постукав суглобами пальців у двері туалету.
— Можна? — запитав незнайомий голос.
Серце моє завмерло. Не знаючи, що ще зробити, я зім’яв сигаретний папір та поклав його до рота. Підвів підборіддя, й поки в трубах та баці шуміла вода, проковтнув паперову кульку. Вона мала присмак воску та цукерок.
Коли я відчинив двері, очі мої зустрілися з лакейською усмішкою поліціянта, який вартував біля книгарні.
— Вибачте. Не знаю, чи то через невпинний дощ, але в мене раптом виникла нагальна потреба, а коли кличе природа...
— Звичайно ж, — відповів я, пропускаючи його всередину. — До ваших послуг.
— Дуже вдячний.
Поліціянт, який при електричному світлі нагадав мені маленьку лисицю, оглянув мене з голови до ніг. Його щурячі очі зупинилися на требнику, що я тримав у руці.
— Якщо в мене із собою немає чогось почитати, не можу сходити в туалет, — пояснив я.
— Зі мною те ж саме. А люди кажуть, що іспанці не читають. Можна взяти книжку?..
— Зверху на баці знайдете останнього лауреата «Премії критиків», — відповів я, перериваючи його. — Це надійний засіб.
Холоднокровно вийшовши геть, я приєднався до батька. Той саме наливав мені філіжанку кави з молоком.
— Що він тут робить? — запитав я.
— Він присягався могилою своєї матері, що зараз обмочить штани. Що мені залишалося робити?
— Залишити його на вулиці, нехай би мочився там. Чим не спосіб зігрітися?