Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 81

Уперше я на власні очі побачила Хуліана на вокзалі Австерліц. Осінь у Парижі розпочалася рано, у переходах вокзалу стояв густий туман. Я чекала, доки інші пасажири не дістануться виходу, й невдовзі залишилася на платформі сама. І тут я побачила чоловіка в чорному пальті, який стояв біля входу й дивився на мене крізь струмені цигаркового диму.

Поки їхала, я ставила собі запитання: як я впізнаю Хуліана? Фотознімкам з колекції Мікеля Молінера, які я бачила, було щонайменше років тринадцять-чотирнадцять. Я огляділа платформу: нікого не було — лише той чоловік і я. Помітила, що чоловік дивиться на мене з певною цікавістю: можливо, він теж чекає на когось?.. Ні, то не міг бути Каракс. Згідно з моїми підрахунками, Хуліанові було тридцять три, а той чоловік, сивочолий, сумний і стомлений, здавався старшим. Такий блідий? Такий худорлявий? А може, це я після виснажливої подорожі не здатна впізнати в цьому чоловікові рис юного Каракса?

Про всяк випадок я підійшла до незнайомця й подивилася йому просто у вічі.

— Хуліане?

Незнайомець посміхнувся та кивнув. Найчарівніша посмішка у світі — ось те єдине, що залишилося від колишнього Хуліана Каракса.

Хуліан мешкав на горищі в Сен-Жермен. Квартира мала лише дві кімнати: вітальню з імпровізованою кухнею та маленьким балконом, з якого можна було побачити вежі Нотр-Даму, які виднілися між дахів, оповитих імлою, та спальню без вікон, з односпальним ліжком. Ванна кімната розташовувалася в кінці коридору поверхом нижче — нею користувалися всі сусіди. Уся квартира була меншою, ніж один кабінет Кабестані. Видно було, що Хуліан прибрав у своїй оселі, готуючись до зустрічі зі мною: скрізь пахло дезінфекційними засобами та воском для поверхонь, який Хуліан наніс на меблі з великою старанністю, хоча й не дуже вправно. Я вдала, ніби я у захваті від його охайності.

Простирадла на ліжку здавалися новими, на них були зображення драконів та замків. Дитячі простирадла. Хуліан вибачився: купив їх дуже дешево, але вони високої якості.

— Без малюнків були вдвічі дорожчі, — пояснив він, — і нудні.

У вітальні стояв старий дерев’яний письмовий стіл; якщо за нього сісти, можна було дивитися на вежі собору. Ось друкарська машинка «Ундервуд», яку Хуліан придбав на авансові гроші, отримані від Кабестані; ось два стоси паперу: з одного боку — чисті аркуші, з другого — списані з обох боків.

Хуліан ділив мансарду з величезним білим котом на ім’я Курц. Тварина лежала в ногах хазяїна та підозріло дивилася на мене, вилизуючи лапи. Я помітила два стільці, вішак та ще якісь речі. Решта — книжки. Книжки займали всі стіни від підлоги до стелі, у два шереги.

Побачивши, як я оглядаю оселю, Хуліан зітхнув.

— У двох кварталах звідси є готель. Чистий, недорогий та пристойний. Я наважився зарезервувати кімнату.

Я думала про це, але боялася його образити.

— Якщо ви з Курцом не заперечуєте, мені подобається тут.

Хуліан із Курцом подивилися один на одного. Хуліан похитав головою, кіт зробив те саме. Я не відразу й помітила, як вони схожі.

Хуліан наполіг на тім, щоб я зайняла його спальню. Усе одно він майже не спить, пояснив він, тож цілком може влаштуватися у вітальні на розкладачці, позиченій у сусіда, пана Дарсьє — старого чародія, який ворожить з долонь юним дамам й бере навзамін один лише поцілунок.

Подорож так виснажила мене, що тієї ночі я спала як забита, а коли на світанку прокинулася, Хуліана не було. Курц спав на друкарській машинці й хріп, як мастиф. Підійшовши до столу, я побачила рукопис нового роману, який мала забрати.

На перший сторінці, як і у всіх Хуліанових романах, стояла присвята:

Я спокусилася й почала читати. Уже збиралася була взяти другу сторінку, коли помітила, що Курц краєчком ока спостерігає за мною. Я похитала головою — так, як це робив Хуліан. Кіт, у свою чергу, похитав своєю, і я поклала сторінки на місце.

Якийсь час по тому з’явився Хуліан, несучи свіжоспечений хліб, термос із кавою та сир. Ми поснідали на балконі. При світлі дня письменник скидався на дорослу дитину. Він поголився та одягнув свій, як мені здалося, єдиний пристойний костюм — кремового кольору, дещо поношений, але досі елегантний. Хуліан без упину розмовляв, але в очі мені не дивився. Він розповідав про таємниці Нотр-Даму; про таємничу барку, яка вночі, як кажуть, розсікає води Сени, збираючи душі відчайдушних коханців, які вкоротили собі віку, стрибнувши у крижані води; словом, він вигадав для мене тисячу й одну казку, аби тільки я не ставила запитань. Я мовчки дивилася на нього, кивала, шукаючи в цьому чоловікові автора книжок, які я знала майже напам’ять, і того хлопчика, якого так часто описував мені Мікель Молінер.

— Як довго ви будете в Парижі? — спитав він.

— Мої справи з «Ґалімаром» триватимуть два-три дні, — відповіла я. — Першу зустріч призначено на сьогодні. Утім, опісля я б хотіла залишитися ще на кілька днів, щоб побачити Париж, перш ніж повернутися до Барселони.

— Париж потребує більше часу, — зазначив Хуліан. — Він не слухає жодних аргументів.

— Але я не маю більше часу, Хуліане. Пан Кабестані — добрий роботодавець, але все має свої межі.

— Кабестані — пірат, але навіть йому відомо, що неможливо побачити Париж за два дні, чи за два місяці, чи навіть за два роки.

— Я не можу провести двох років у Парижі, Хуліане.

Він довго дивився на мене, нічого не кажучи, а потім усміхнувся.

— Чом би й ні? У Барселоні на тебе хтось чекає?..

Щоб владнати всі справи з «Ґалімаром» та зробити декілька чемних візитів до видавців, із якими співпрацював Кабестані, мені, як я й передбачала, знадобилося цілих три дні. Хуліан призначив мені провідника та захисника — підлітка на ім’я Ерве. Ерве ледь виповнилося тринадцять, але місто він знав як власну кишеню. Ерве проводжав мене від дверей до дверей, радив, у якій кав’ярні краще перекусити, від яких вулиць триматися подалі, які визначні місця відвідати. Він годинами чекав на мене біля дверей видавництв, не перестаючи всміхатися та відмовляючись від чайових. Ерве розмовляв чудернацькою мішаниною іспанської, італійської та португальської.

— Пан Каракс уже платити гроші за мій послуга, багато платити, щедро...

З того, що я зрозуміла, випливало, що Ерве — сирота, син однієї з дівчат із закладу Ірен Марсо. У неї на горищі він і мешкав. Хуліан навчив його читати, писати та грати на піаніно, а в неділю водив його на концерти або до театру. Ерве боготворив Хуліана, здавалося, був ладен зробити для нього будь-що, відвести мене хоч на край світу, якщо буде потреба.

На третій день хлопчик запитав мене, чи я наречена пана Каракса. Я відповіла, що ні, я лише приятелька, що гостює в нього. Здавалося, хлопець розчарувався.

Цілими ночами Хуліан не спав: сидів за письмовим столом із Курцом на колінах, переглядаючи сторінки свого твору або просто дивлячись на вежі собору, що обрисовувалися вдалині. І от якось уночі, коли мені не спалося — може, через дощ, який барабанив по покрівлі, — я увійшла до вітальні. Ми мовчки дивилися одне на одного; потім Хуліан запропонував мені цигарку. Довго ми обоє мовчки дослухалися до шуму дощу, а коли дощ ущух, я запитала:

— П. — це хто?

— Пенелопа, — відповів він.

Я попросила його розповісти про неї, про ці чотирнадцять років вигнання в Парижі.

І в напівтемряві Хуліан пошепки зізнався мені, що Пенелопа — єдина жінка, яку він будь-коли кохав.

...Якось уночі — була зима 1921 року — Ірен Марсо зустріла Хуліана; утім, чоловік, який блукав паризькими вулицями, не в змозі був навіть назвати власного імені. Він харкав кров’ю. Усе, що було при ньому, — це кілька монет і складені аркуші списаного паперу. Ірен прочитала їх і подумала, що натрапила на відомого письменника, який забагато випив, і, можливо, коли той проспиться, вона отримає щедру винагороду. Такою принаймні була її версія подій; але Хуліан знав, що справжнім її мотивом урятувати його було співчуття. Шість місяців він провів на горищі дому розпусти. Виявилося, він учинив спробу самогубства, й лікарі попередили Ірен: якщо він знов намагатиметься отруїтися, вони нічого вдіяти не зможуть. Він зіпсував собі шлунок та печінку й решту життя мусить провести лише на молоці, сирі та свіжому хлібі.