Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 82

Коли до Хуліана повернулася мова, Ірен запитала в нього, хто він.

— Ніхто, — була відповідь.

— Добре, ніхто не мешкав би тут моїм коштом. Що ти вмієш робити?

Хуліан відповів, що вміє грати на піаніно.

— Доведи.

Хуліан сів за піаніно у вітальні, обличчям до захопленої аудиторії, яка складалася з п’ятнадцятирічних повій, убраних у білизну. Він почав грати ноктюрн Шопена. Коли він закінчив, усі зааплодували — усі, за винятком Ірен, яка заявила:

— Те, що я щойно почула, — це музика для мертвих, а ми робимо справу для живих.

Тоді Хуліан зіграв регтайм та кілька творів Оффенбаха [61].

— Це набагато краще. Хай буде весело.

Новою роботою він заробляв собі на прожиття: на дах над головою та гарячу їжу двічі на день.

Словом, вижив Хуліан у Парижі лише завдяки милосердю Ірен Марсо; вона була єдиною, хто заохочував його до писання. Її улюбленими книжками були любовні романи, а також житія святих та мучеників, які надзвичайно її захоплювали. На погляд Ірен, біда Хуліана полягала в тому, що в нього отруєне серце: через це, стверджувала вона, Каракс і створює такі моторошні, темні сюжети. Саме завдяки Ірен Хуліан знайшов видавця, який видав його перші романи. Саме Ірен надавала йому притулок на горищі, де він ховався від ворожого світу; саме вона одягала його та наказувала хоч інколи прогулюватися, щоб ковтнути свіжого повітря та насолодитися сонцем; саме вона купувала йому книжки, примушувала в неділю йти до церкви, а потім на променад у Тюїльрі. Словом, Ірен Марсо підтримувала його життя, нічого не вимагаючи у відповідь, крім дружби та обіцянки писати. Вона дозволяла йому час від часу брати нагору котрусь із її дівчат, навіть якщо вони просто спали обійнявшись. Ірен жартувала: ці дівчата майже такі ж самотні, як і Хуліан, і єдине, чого вони бажають, — трохи ніжності.

— Мій сусіда, пан Дарсьє, вважає мене найщасливішою людиною у всесвіті, сказав Хуліан.

Я запитала в нього, чому він не повернувся до Барселони й не розшукав Пенелопи.

Він довго мовчав, заглибившись у роздуми, а коли я в темряві подивилася на його обличчя, помітила, що по його щоках течуть сльози. Не усвідомлюючи, що роблю, я стала навколішки й обійняла його. Так ми й сиділи, обійнявшись, доки світанок не застав нас зненацька.

Я тепер уже не пам’ятаю, хто кого перший поцілував, та й чи має це значення?.. Пам’ятаю, як наші вуста зустрілися, і я дозволила йому пестити себе, навіть не відчуваючи, що теж, невідомо чому, плачу.

Той ранок, як і решту наступних ранків протягом двох тижнів, я провела з Хуліаном. Ми кохалися на підлозі, завжди мовчки. Пізніше, сидячи з ним у кав’ярні або блукаючи вулицями, я дивилася йому у вічі й розуміла — не було потреби навіть питати, — що він досі кохає Пенелопу. І я зненавиділа цю сімнадцятирічну дівчину (для мене Пенелопа назавжди залишиться сімнадцятирічною), якої ніколи не бачила, але яка не йшла мені з голови.

Я вигадала привід, щоб протелеграфувати Кабестані й повідомити його, що мій візит продовжиться. Більше я не переймалася, чи втрачу роботу, чи ні: моє сіре існування залишилося десь там, у Барселоні. Нерідко я запитувала себе: невже моє життя було таке пусте, що я, приїхавши до Парижа, відразу ж кинулася в обійми Хуліана, немов ті дівчата з дому розпусти Ірен Марсо? Невже я теж так спрагло бажала «трохи ніжності»?.. Так чи інак, ті два тижні, що я провела разом з Хуліаном, були найкращими тижнями в моєму житті. Саме тоді я відчула себе — і саме тоді з невимовною та безнадійною ясністю зрозуміла: я ніколи не зможу покохати жодного іншого чоловіка так, як кохала Хуліана. Навіть якщо дуже намагатимуся.

Якось ми проходили повз ломбард, і Хуліан зупинився, щоб показати мені авторучку, що кілька років красувалася в тамтешній вітрині; зі слів лихваря, ручка колись належала Вікторові Гюго. Хуліан ніколи не мав і десятої частки грошей, потрібних, щоб придбати цю авторучку, але щодня зупинявся біля вітрини й дивився на неї.

Тієї ночі Хуліан, знесилений, знову заснув у моїх обіймах. На світанні я тихо, щоб не розбудити його, встала, одяглася та спустилася до ломбарду. Ручка й справді коштувала силу-силенну грошей. Такої суми готівкою в мене не було, але лихвар сказав, що візьме чек будь-якого іспанського банку, який має філію в Парижі. І я зняла зі свого рахунку гроші — гроші, які покійна мати заощадила мені на майбутню весільну сукню. Авторучка Віктора Гюґо замінила мені і сукню, і вельон; я добре розуміла всю безглуздість ситуації, та мусила визнати: ніколи доти я не витрачала грошей з таким задоволенням.

Коли я вийшла зі своєю нечуваною покупкою надвір, помітила, що мене переслідує якась жінка. Дуже елегантна, зі сріблястим волоссям; очі в неї були блакитні-блакитні — такі блакитні, яких я й не бачила ніколи. Жінка підійшла до мене й відрекомендувалася: Ірен Марсо, приятелька Хуліана. Ерве, мій провідник, розповів їй про мене. Вона лише хотіла познайомитися зі мною й запитати, чи я не та сама жінка, на яку Хуліан чекав усі ці роки.

Мені не потрібно було відповідати — Ірен усе зрозуміла, кивнула головою й поцілувала мене в щоку.

Я дивилася їй услід, поки вона крокувала вулицею вниз, і тієї миті остаточно зрозуміла: Хуліан ніколи не належатиме мені.

Я повернулася на горище з ручкою в сумочці. Хуліан не спав, він чекав на мене. Без жодних слів він роздягнув мене, й ми востаннє кохалися. Коли він спитав мене, чому я плачу, я відповіла, що то сльози радості.

Пізніше, коли Хуліан пішов купити щось поїсти, я зібрала свої речі, а футляр з ручкою поклала на друкарську машинку. Засунула рукопис «Церковного татя» до своєї валізи й пішла.

На майданчику сходів я зустріла пана Дарсьє — старого чародія, який ворожить з долонь юним дамам й бере навзамін один лише поцілунок. Він узяв мою ліву руку й сумно подивився на мене.

— У вас отруєне серце, панно.

Коли я спробувала дати йому гроші, він поволі похитав головою й поцілував мою руку.

Я приїхала на вокзал Австерліц саме вчасно, щоб устигнути на потяг до Барселони, що вирушав о дванадцятій. Контролер, який продав мені квиток, поцікавився, чи все зі мною гаразд. Я кивнула головою та зачинилася в купе.

Коли потяг рушив, я визирнула у вікно й побачила на платформі силует Хуліана — на тому самому місці, де ми зустрілися вперше. Я заплющила очі й не розплющувала їх, доки станція та дивовижне місто, куди я ніколи не повернуся, не сховалися за обрієм.

Наступного ранку, на світанку, я вже була в Барселоні. Того дня мені виповнювалося двадцять чотири роки, та я знала: краща частина мого життя вже позаду.

2

Минув деякий час, і я знов навідалася до Мікеля Молінера. Я хотіла викинути Хуліана з голови. Я боялася: якщо Мікель запитає мене про нього, я не знатиму, що йому відповісти. Але Мікель ні про що не питав: він лише подивився мені у вічі й зрозумів усе без слів.

Він дуже схуд, його обличчя мало нездорово-блідий відтінок — либонь, це давався взнаки той величезний обсяг роботи, якою він себе виснажував. Він розповів, що має проблеми з грішми: уся батькова спадщина пішла на філантропічні заходи, й тепер адвокати його братів намагаються виселити його з будинку. Вони твердили, що в одному з пунктів заповіту старого Молінера наголошувалося: Мікель може мешкати в особняку лише за умов підтримання останнього в доброму стані. Треба було довести, що Мікель володіє фінансовими ресурсами, достатніми для того, щоб утримувати маєток. У протилежному випадку особняк Пуертаферріса мав перейти до решти братів.

— Навіть перед смертю батько відчував, що я витрачу всі його гроші на речі, які він ненавидів. Усі, до останнього сантима.

Доходи Мікеля від газетних статей та перекладів були явно недостатніми для того, щоб утримувати такий особняк.

— Заробити гроші неважко, — жалівся він. — Але справа, якій дійсно варто присвятити життя, грошей якраз і не дає.