Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 38
– З ним, певно, й не один клуночок повандрував! – додала вона.
– Розуміється! Стара гадає, що при війську не дають нічого їсти!
– Ти, – сказала Рахіра по хвилині бистрого намислу, – як довго він ще там буде?
– Мені здається, ще півтора року. Але я не знаю напевно!
– А відтак?..
– Що «відтак»? Відтак верне назад додому, ожениться і буде ґаздувати, як усі люди!
Вона не промовила нічого. Стягнула хмарно брови над чолом і вп'ялила очі в землю. І він не говорив більше нічого. Кілька людей вийшло проти них, і він завернув доріжкою до своєї хати.
Розсталися.
XI
Було вже по Великодні.
Озимина зеленіла тут і там у яснішій і темнішій зелені і відбивалася весело від непоораної ще ріллі.
Івоніка трохи припізнився з оранням. Не вспів покінчити всього на час. Не міг сам зі всім упоратися, і хоч Сава живо при всім помагав, все-таки недоставало Михайлових рук. Орання затяглося і, що найгірше, оралося лише одною парою волів.
Тяжко було сеї весни.
Роздумуючи над землею і своїм хлопцем, гадав Івоніка те саме, що Михайло, лише іншими словами. Тисячі обгорілих рук складалися на те, аби очистити тяжку залізну зброю, міцні, молоді, годні руки, а земля лежала облогом… Тому збиралися що другої днини смутні хмари під небом і воліклися жалібно то сюди, то туди над занедбаною землею…
Марійка засівала капусту.
Взяла найбільший горнець, який лише був у неї в хаті і в якім на пущення варила завсіди капусту зі свининою, наповнила його дрібненькою, неначе ситом пересіяною землею, перемішала її з насінням і засівала на двох грядках на розсаду. Так звичай велів.
Такі великі мали бути опісля й головки капусти, як он той горнець. Коли в нім варилося на пущення і не було стільки людей, аби те все поїли, вона висипувала на їду худобі. Розходилося, головне, о те, аби в тім горшку варилося.
Сава помагав їй при роботі.
Чинив се трохи злінива й мовчки. Але вона була рада, що мала його цілу днину дома, а тепер при собі, й не робила вже йому докорів. Починала вже вірити в те, що все говорив Івоніка, що як Сава, взявшися раз до праці, полюбить землю, не відвернеться більше від неї. Тоді й Рахіра вишумить йому з голови. Тоді буде міг вибирати між Рахірою або землею. Одначе коли б хотів при своїм остати, то на них усіх спав би великий гріх. Се ж був би нечуваний гріх, аби він узяв за жінку таку близьку своячку. Того вона не хоче дожити. Не дай Боже! Не дай, Господи, дожити такої хвилі!..
– Тамтих літ помагав мені Михайлик розсаду засівати, а тепер ти рятуєш мене! – почала поважно, вештаючись коло грядок і сина.
Він не обзивався.
– Ніби ти не міг би мені все отак помагати, як він? Так приміром: як він тепер на Великдень дома був, такий чемний та красний, як капітан! І зараз заглянув у всі закутки, чи все в порядку й чи все так, як за його часів бувало. Може, ні!
Він усе ще мовчав.
– Мені аж світ роз'яснився, як я його побачила! – тягла вона дальше, незважаючи на те, що він не відповідав їй ні одним словом. – Лише Бог один знає, скільки ночей я через нього переплакала і як мені його смуток мов камінь на серці лежав. Але Богу дякувати, що я бодай його виділа! Що знаю, що здоровий і живий! Коби я ще того діждалася, аби вернув додому, та й тоді хоч най мене Бог святий в землю спряче!
Зітхнула…
По якійсь хвилині, під час якої гладила заєдно рукою грядки сюди й назад, почала знов:
– Але коли діждуся вже того? Тепер прийде знов хіба аж восени, може, дістане урльоп по маневрах, а як ні, то аж на Різдво… На Святу неділю хоче тато до нього йти.
– Чого? – спитав Сава і глянув на неї похмуро, скоса.
– Так! Аби тішився!
– Аби тішився! – повторив Сава глумливо і більше до себе. Голосніше додав: – Він дасть йому, певно, і грошей, а ви пішлете йому печену курку?
Вона глипнула на нього.
– А тобі жаль за тим? Дякуй Богу, що ти дома зимну мамалиґу їси! Доста йому того, що він із хати пішов! Чекай, прийде ще й на тебе черга, то й ти переситишся тим добром, що він!
– А сього ви хотіли б якнайскорше діждатися, не правда? – спитав він, і його позір, що вічно немов гойдався, повис на ній. Здавалося, він сам розірвав гать, що здержувала досі наплив слів.
– Мой, мой, мой! – кликнула вона і збила руками. – Дивися, що він мені співає! А врешті, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пішов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, в одно гаруй, не знай ні себе, ні землі своєї! Про тата та маму забувай, а науку їх пам'ятай, але вчишся та світу видиш! Для Сави було би добре в жовнірах, казав, його чорна п'явка відпала би там від нього!
Сава дивився через хвильку мовчки на неї; його очі збільшіли у холоднім, страшнім полиску й набрали виразу, що не мав нічого спільного з його ніжними, дитинячими чертами. Ледве що можна б було як-так означити. Щось незглибимого розігралося в тих очах, мов вічна, нерозв'язана гадка, на яку він сам не знав би відповісти.
– Він се казав? – спитав.
– Аякже! Він видить, як вона тягне тебе в нещастя, як тобі яма отвирається. «При війську, – каже, – покинула б вона його, як пропасниця!»
– Най він на себе дивиться, а до мене най не мішається! – відповів хлопець неприязно. В його груді мов грім закрався, так дзвенів його голос. – Я не дивлюся в той бік, де він парубочить! Я не дивлюся, з ким він любиться!
– Він не має жодної, то й не маєш чим журитися! Він хлопець чемний, і кождий ґазда в селі дав би за нього із щирої душі свою доньку!
– Гай, гай! Будемо видіти, що він вам за чічку додому приведе! Ви перші будете собі з люті кулаки гризти!
– Будемо видіти!
– Будемо видіти!
– Коби ти таку вибрав, яку він собі вибере! Я б насліпо тебе перехрестила! Та коби він мені вже дома! Але я тобі кажу, бо хто оце тобі скаже, як не я! Чужі не скажуть тобі, що й тато не раз казав: «Як не кинеш Рахіру, то не дістанеш ані грудки землі»! Оце я тобі кажу! А що ти варт без землі? Га? Та й як ти гадаєш, небоже? Ми тяжко працювали, заки доробилися сеї землі. Твій тато небагато взяв за мною, решту ми самі доробилися. З рання до вечора тягли, мов у плузі. Ледве що настала Свята неділенька, що руки опустилися на спочинок, уже знов треба було запрягатися до плуга. Ми робили коло залізниці під лісом. Місця, якими вона біжить, були багнисті, і їх треба було висушувати й нову землю навозити. Гай, гай! що ти знаєш, сарако, як я вас вигодувала! Ти гадаєш, я прохолодила собі коли губи краплею молока? Чи я з'їла коли яєчка? Чи виділа коли кришку м'яса? Вороги мої най би завсіди такі ситі були, як я була сита і твій тато в той чорний час. Молоко я продавала, клала крейцарик до крейцарика, і продавала яєчка, і прятала крейцарики, і воно тривало якийсь час, заки ми оцього доробилися, що маємо. Якби оця земля могла говорити, то вона б тобі розказала, скільки нашого поту вона заважила. Мої крижі пірвалися, бо я день у день тачками возила глину, а твого тата сам Бог урятував, що не потонув там у багнах, в яких бабрався день і ніч, вичерпуючи його ненастанно. І десять разів на днину бігала я додому та дозирала за вами й за хатою, лише Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарика ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні! А тепер, коли нам Бог допоміг доробитися оцеї землі, в яку ми втопили свої роки, свої дні і кровцю свою, коли ми тішилися, що вона перейде у руки наших дітей, і вони як святу ікону рано й увечері цілуватимуть, тепер мало б таке чортище, як Рахіра, топтати ту землю і годуватися нею?.. Рахіра мала б годуватися кривавою працею твоєї мамки і твойого тата?.. Ади, видиш мої руки? – сказала, піднявши дико свої худі, як патики, руки. – Які вже слабі та недужі; але оцими руками задавила б я її на місці, якби вона поважилася ступити на ту землю. Пам'ятай – ніколи.
Її очі набрали такого ненависного, завзятого виразу, що її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло. Одначе в тій хвилі виступила велика подібність між матір'ю і сином і зілляла їх неначе в одно єство.