Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 39

– Ніколи, кажу тобі! Ані я, ані тато не допустимо до сього! Доки ми живі, ніколи! Ми не на гріх працювали! Не на кривавий гріх, що ще за гробом по людях ходить, синку! Вона випиває твій розум і висисає твою добру долю, як опириця!

– Чи я жадаю від вас землі? – спитав він із непевним поглядом, переляканий її рішучими, ненавистю палаючими словами. – Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!

– Іди, іди! – кликнула вона глумливо. – Наведи сорому на нас та на нашу хату, аби ми живцем у землю позападалися! Але ціле село, всі люди будуть знати, чому Івонічин Сава не дістав ані кришки землі! Враз із циганкою Рахірою буде він кукурудзи в полі добрим людям красти, буде кулешку з них собі й їй варити і з нею на зарібок ходити по чужих людях та по Бессарабії. Отаке жде його, як йому миліша циганка-відьма від тата й мамки й від землі, що його вигодувала! Ей Боже! – застогнала відтак та так уже тяжко, неначеб грім із самою землею зсунувся тягарем на неї і здавив її живцем. – Такого діждалася я на свої старі літа за свою криваву працю, за свою криваву муку, господи милосердний! Гадину зродила моя сестра, замість дитини; а вона затроїла мою дитину, затроїла її душу й оглушила й осліпила її. Але й вона колись згине, і довго буде вона конати! Мої сльози і прокльони не дадуть їй умерти. Я тобі се кажу, й ніхто тобі сього не скаже, лише тато та й мама. Чужі тішаться нещастям чоловіка. Та й що вартує Григорій у селі? Хто Григорій?.. Жебрак, розбійник і злодій! Його хата, як той випорожнений штубей, і добре, що засунувся з ним геть аж під ліс. Там ніхто не видить і не чує його. Неначе село сплюнуло ним туди. Так. Се я кажу тобі. Се я кажу тобі! – Вона цілком утомилася безпереривним напливом слів, і їй неначе щось віддих заперло. – Се я тобі кажу! Се тобі твоя мама каже! Ніхто не буде мати для тебе більше розуму, як тато та й мама… тато та й мама, та й Бог святий…

Відітхнула з цілої груді й, застогнавши, вмовкла. І він мовчав. Навіть очей не підвів до неї. Механічно роздроблювали його пальці грудки землі на грядках, і здавалося, що мати виговорила всі ненавистю переповнені слова до якоїсь особи, що стояла оподалік. Що діялося в його нутрі? Се було б тяжко сказати! По нім не було нічого знати. Здавалося, немов занімів уже зараз по її перших словах… Надійшов Івоніка з батогом.

– Боже помагай, Маріє! – кликнув. – Чи ти вже готова з грядками? Я потрібую Сави!

– Чи я його коли спирала тобі? Най іде!

– Ходи, Саво!

Сава опустив грудки, так як тримав їх у руках, мов автомат, не роздробивши, на землю і пішов за батьком, що звернувся до плуга, який лежав далеко від бурдея на загоні.

Саме в тій хвилі перебіг великий заєць, може, сто кроків від хлопця скісно через поле.

Предивна зміна зайшла тут із хлопцем. Здавалося, неначе в одній хвилі забув він усе. Його очі замиготіли зимним, неприязним блиском, і миттю пірвав він камінь у руки. Ледве Івоніка міг угадати, що він задумує. Пігнав уже полем за звіриною.

– Лиши, Саво, тепер заборона на зайці! – кликнув за ним услід батько, вгадавши вже його намір.

– Саво! г-е-й! тепер заборона!

Мовчання.

– Саво! г-е-й!

Надармо.

В довгих, сміливих скоках, еластичний, мов тигр, погнав полем. Відтак, зігнувшися вдвоє, розмахнув сильно рукою… щось забриніло у воздусі, і камінь полетів у рівнім, мов нитка, напрямку низько понад землею і влучив із цілою силою зникаюче звіря. Воно погнало ще кількома довгими скоками вперед, перебігло крізь шанці, скочило, майже підкинене самою землею, вгору й перевернулося додолу.

Кілька хвилин пізніше притягнув хлопець звіра за задні ноги за собою. З носа звірини капала кров. Хлопець був блідий і сапав. Його очі миготіли переділим блиском, а вираз його обличчя був глибоко поважний.

– Пощо ти вбив зайця? – гнівався Івоніка. – Ти ж знаєш прецінь, що вони тепер недобрі. Що тепер заборона! Га?

Хлопець не відповідав нічого. Сопів, як передше, дивно, майже по-звірячому, і шпурнув убитим зайцем геть далеко.

– До чого ти його вбив? – повторяв обурено і гнівно батько, притупуючи ногою. – Будеш їсти печеню з нього, чи що?

– Бо так! – відповів Сава втомлено. В дійсності не знав, пощо вбив його. Якесь «щось» у нім приказало йому те вчинити. Так йому все бувало, коли заздрів де якого зайця, як йому яка пташина чим в око впала або яке інше незначне звірятко. Тоді мусив їх мати…

Недовго по тім пішов із батьком до плуга. Орав до пізнього вечора, і здавалося йому, немов не орав ніколи з такою охотою, як того дня.

XII

Увечір, по скінченій роботі, сидів Івоніка в своїй хаті на лаві коло печі і теребив кукурудзу на мамалиґу, що мала жорнитися. Сава пішов до бурдея до худоби, як лиш повечеряли, а старі осталися самі. Хату освічувала мала лампа, аде з печі била ще ясна полумінь і освічувала ярко худу постать Марії. Вона стояла коло печі й варила ще другу велику мамалиґу, що мав Івоніка взяти з собою досвіта в поле.

Від часу до часу пересувала і збивала тліючі поліна в печі й говорила в одностайнім тоні. Перемелювала сотий раз стару річ.

– І видко, що вона йому ще добре в голові стримить. А що мене найбільше гніває, – нехай би я що говорила, він не обзивається до мене. Десь-не-десь кине словом, а зрештою мовчить, як німий.

– Що казав?

– Казав: «Не потрібую ані крихітки землі від вас!» От що лише відворкнув.

Івоніка не обізвався. В його серці немов хто засягнув зимним ножем. Він зрозумів слова свого сина. Сава хотів радше відректися землі, чим покинути Рахіру, хоч не казав сього прямо. Що се було за нещастя з тим хлопцем? Уже два роки тягнулася та лиха година, й не було їй кінця. Він не хотів «ані крихітки землі», – се було вже найгірше…

Несказанно смутне почування порожнечі майже запанувало над ним. Михайло тратив свої дні при війську, а сей тут… «Не потрібую ані крихітки землі!» – казав він, і більше не треба було казати.

Для кого працював він, запрацював оцю землю, для кого обробляв її, як не на те, щоб колись їм обом полишити? Хто міг знати, як скінчиться ще час при жовнірах для Михайла? Він вправді там уже звикав, але за кождим його кроком ступала смерть. Життя при війську йде рука в руку зі смертю, і його кроки мали для його ока криваві сліди. Хто міг знати, що його там іще ждало?

Все буде, як Бог дасть!

Але тут – Сава? Він лишився при татові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг братися до всякої роботи, до якої хотів, ніхто не спирав його. Його життю не грозило нічого, хіба що сталось би так, як би Бог схотів, а він усе-таки не був такий, який мав бути!

Смутно було.

А він його любив так само, як Михайла. Плакав душею за ним, як за тамтим, бо й не міг інакше. Його пряма, гармонійна натура не зуміла б інакше. Лише як Михайло щокрок підходив йому під лад, ішов Сава, мов наперекір усім, своєю дорогою. А воно не було добре, що він ішов своєю дорогою. Десь здиблеться з нещастям, сам звертається до нього лицем.

– А сьогодні орав так добре, що я аж радувався! – почав по смутних хвилях мовчанки. – Ніколи не займався землею так, як сеї весни! Та й добре оралося, Маріє!

– Я все кажу: доки Господь Бог сам не улегшить землі, нема що веснувати! – відповіла знесло [124] Марія. – Донедавна була ще земля мертва! А ви вже бідкалися, Івоне, що опізнитеся із засівом!

– Перед Благовіщенням нема що зачинати…

– Та й, кажете, добре оралося?

– Дуже добре! Земля розкрилювалася, мов розжарене вугілля, і не була ані засуха, ані замокра, Сава провадив плуг, як старий ґазда… «Тату, – казав раз та й такий рад, – тату, сьогодні так добре ореться!»

«Аякже, – кажу йому, – Богу дякувати! Ти не втомився?» – кажу, бо увидів я, що він геть-геть засунув капелюх на зад голови.

«Ні, – каже, – я б так день в день за плугом ходив! Позвольте, тату, най я пшеницю посію!»