Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 85

Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз – що була найстарша з нас усіх, а по-друге… в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в'язало їх свободу…

Ми ділилися сумлінно домашньою працею.

Мінялися щотижня заняттям. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.

Вона брала річ дуже поважно. «Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!» Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася… і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прерізними видумками, як «украшувати домашнє життя…»

Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.

Одного дня випровадилося наше vis-a-vis [188] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.

По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.

Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…

Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася й приступила до фортеп'яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.

Відтак заграла.

Був сумерк, і вона грала з пам'яті.

Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.

Перша часть була весела, зграбна й елегантна.

Друга змінилася.

Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, – і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…

Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільно чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.

Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати й місце, де вона сиділа…

Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, й опустила на них голову.

Мертва тишина…

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами і неспокійне глядання в низьких тонах…

Я боялася перебивати тишину.

А се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почалося щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.

– Вальс.

– Гарний…

– Так! Се Valse melancolique.

– Чия композиція?

– Моя.

– Маєш у нотах?

– Ні, в душі…

І замовкла.

Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», – усунув собі заздалегідь усі допити.

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.

Кождий рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, – і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.

Одного разу чулася я дуже нещасливою.

Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…

Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

– Жінко!

Я підвелася.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима…

– Чого плачеш?

Я оповіла їй цілу історію.

Вона підсунула високо брови й спитала:

– Та ти тому плачеш?

– Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? – відповіла я.

Вона здвигнула плечима так, якби хотіла сказати: «Ну, для тебе й того доволі», – і не відповіла нічого.

Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:

– Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю…

– Що значить гордість у порівнянні до любові? – спитала я.

Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:

– Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. – Потім піднявшися, спитала: – А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? – і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка в нашу вулицю.

Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши голову на її коліна, спитала цілком стиха:

– Ти любила, музико?

– Любила…

І тишина.

– Ти любила, музико!

– Любила…

– Дуже?

– Є рід любові в жінок, – обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, – на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди. Кождий рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони…

Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там…

До того розцвіту моєї душі потребувала я лише кількох слів його любові, – ми ніколи не говорили про любов до себе… вона існувала між нами лише німою музикою… так, як цвіт потребує не раз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізніше настане; але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але – не вимовив… І я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала… Ні! шукаю її ще й тепер – і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і в воді відживають наново. Але одні лелії не оживають насвіжо в воді…

Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів.

«Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів», – каже одна арабська пословиця. Матері не могли всюди самі бути й сотворили доньок і синів. Синів для доньок, а доньок для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він… Ні… ні! – докинула нараз, заслонивши лице руками. – Того я не вискажу!