Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 2

Пересилюючи себе, доказав похапцем: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь» і підвів очі на образ Спаса. Йому раптом привиділося, що розіп’ятий Ісус дивиться на нього з осудом, не приймаючи такої побіжної молитви. У якусь мить він побачив, як із рани на зап’ястку лівої руки Христа виступила кров.

— Що за маячня?! — мало не викрикнув спантеличений Іван. Осікшись, він похапцем відступив до порогу та, хутко наклавши на себе потрійний хрест, вийшов за храмові двері. Слідом за ним подріботіли два старці.

* * *

Міркуючи про диво, яке щойно довелося йому побачити в церкві, Сірко поволі подався на січовий майдан. Із задуми вивів його голосний сміх. Потрапивши у жваве коло козацтва, він укотре за сьогодні вражено завмер. Картина, яку спостеріг на майдані, нагадала йому про минувшину. Так, ніби цих семи літ не минало! Він зненацька побачив себе босим хлопчиськом посеред майдану. Ось біля його ніг влігся Сірий, а довкруж півколом згуртувалися зацікавлені козаки, потішаючись із муштрованого вовчиська та затятості хлопця… І тільки що Івана Дуба з-посеред запорожців не видно. Та й інших знайомих облич тут не знати…

— А ну ж бо, на що ти здатний, малий? — почувся глузливий оклик.

На цей голос Сірко стрепенувся, пробуджені спогади вмить зникли з-перед очей. Натомість він побачив, як на січовому майдані гурт новачків показував свої вміння гартованим у кривавих герцях запорожцям. За кількома найближчими козаками спиною до Сірка стояв Тарас Чорнопліт. Це вперше він побачив його зблизька, адже досі намагався уникати тих зустрічей. Той теж, хоча й наслуханий про Сіркову появу на Січі, усе ж обходив його боком. І ось мусили побачитись відкрито.

— Що, малолітку, з переляку наклав у штани? — голосно зареготав Чорнопліт. Та, на диво, його ніхто не підтримав. Ні новобранці-хлопці, ані муштровані козаки не веселилися з його жарту.

«Гм, ні крапельки на ліпше не змінився з часом — усе такий же пихатий та злостивий», — подумав мимохідь Сірко, пригадуючи давню дитячу образу і те, як потребував тоді захисту. Тепер він міг оборонити покривдженого. Йому і справді чомусь жаль було хлопця, який, стоячи посеред щільного кола козаків, великими синіми очима вдивлявсь у їхні обличчя. Та доки Сірко встиг промовити бодай слово на заступництво, малий його випередив. Не знайшовши заохочення в лицях тих, хто стояв поруч, зміряв поглядом насмішника й вигукнув:

— Ніякий я не малоліток, ось що! І стріляти вмію так, що вам і не снилося!

— Ти диви, який бравий! — підсміювалися знуджені козаки. Сірко усміхнувся й собі: «Молодець, кривдити себе не дасть».

— Та ти хоч знаєш, малий, як у руках зброю тримати?! — розходившись перед хлопчаком, усе не вгавав постарілий мерефський верховод. — Бачив іще якогось пістоля, крім як із кукурудзяного качана?

— А це — хіба іграшка?! — малий гордовито дістав із-за потріпаного полотняного пояса кремнієвий пістоль.

— Вкрав у когось із наших! — одразу ж викриком звинуватив хлопця Чорнопліт. Інші козаки мовчали й тільки зацікавлено переводили очі з малого впертюха на великого глумливця. Чекали, що буде далі.

Сірко проштовхнувся наперед, щоби розняти цей нерівний спір. Але знову спритний підліток сам захистився перед козацтвом. Запалавши гнівом, навів пістолем на свого кривдника:

— Ось зараз стрельну — тоді знатимете, як доскіпуватися! У вас я нічого не брав, то й одчепіться від мене. Нащо мені ваше, коли маю своє?

Побачивши рішучість малого та зачувши твердість у його голосі, Сірко, мало що не вирвався з тісного кола, але спинився. «Е ні, цього хлопця можна й образити, заступивши своєю спиною, — подумки розмірковував, як бути далі. — А ну ж бо, нехай продовжує боронитися сам, а там побачимо». І, ставши поміж іншими напоготові, дивився на малого відчайдуха та на те, як розгублено почувається перед малолітком лихословець Тарас, прикриваючи свою ніяковість напускною бравадою.

— Тю, своє! Зразу видно, що багач, куди там! — регочучи, потішався гордовитий мереф’янин, зодягнений у добротні широкі шаровари та новісінький жупан.

Малий окинув поглядом ладне вбрання гонорового козака, повів очима на інших добре-таки зодягнених запорожців і знічено принишк. На його плечах сіріла латана-перелатана сорочечка, заправлена у вилинялі полотняні штанці, підперезані таким же заношеним поясом. Втім, поміркувавши трохи про свою незавидну одіж, хлопчик шморгнув носом і з викликом мовив:

— Ну й що?! Я ж не женихатися сюди прийшов, а воювати! А ви, коли такі пишні, спробуйте стрілити влучніше за мене.

— Ха-ха-ха! — розкотистим сміхом відгукнулись на ці слова козаки. Такого гучного реготу Січ, либонь, зрання ще не чула.

— На спір! На спір! На спір! — загукало розвеселіле козацтво.

— З малим дурником тягатися?! — обурився почутому Тарас Чорнопліт. — 3 пуцьвірінком змагатися в стрільбі?!

— То ти ж сам завівся, — кинув хтось від гурту. — Тримай перед хлопцем одвіт.

— На спір! На спір! — горлали запорожці, під’юджуючи викриками сперечальників.

— Ідіть ви під три чорти! — все ж не піддався загальному настрою Чорнопліт. Звузивши очі, процідив крізь зуби: — А ти, малий, начувайся — очей з тебе не спущу. Вуха повідкручую, проклятий шибенику, коли поцупиш у мене хоча б дрібничку, або…

Те, що сталося за мить, як грім серед ясного неба обірвало всі недомовлені слова розлюченого молодика та веселі пересміхи козацтва. Ні він, ані всі інші, що зібрались на потіху серед майдану, такого не сподівались. Пролунав короткий постріл — то малий, негадано для всіх, вистрелив у кривдника. Важка мовчанка впала на січовий майдан. Блідий, як крейда, Тарас Чорнопліт поволі зняв із голови прострелену високоверху шапку і, цокочучи зубами, видихнув:

— Мало не вбив…

— Я цілився поверх голови, — сказав малий, задкуючи.

— Ах ти, бісове насіння! — спересердя пожбуривши шапку, Чорнопліт похапцем видобув із піхов шаблю. — Уб’ю, клятого! — рішуче заніс лискуче лезо над пониклою головою хлопця.

Ошелешені козаки заклякли. І тільки Сірко, миттєво оговтавшись, вискочив із гурту:

— Годі! — вигукнув громовито, вхопивши давнього ворога за тремтячу руку.

— Ти?! — здивований мереф’янин поволі відступав під силою Сіркового потиску. Намарне він пробував вирвати руку — супротивник міцно тримав його зап’ястя. Лице сконфуженого молодика почервоніло від напруження, немов підігріте палким жаром, а очі його дивились розгублено. Хвилина, дві, три — й рука із шаблею поволі опустилася, звісившись безвільно, як обчухрана лозина. Тоді Сірко відпустив руку парубка. Поборений козак, важко зітхнувши, потер зап’ястя:

— Нашу розмову не закінчено, — злісно кинув чи то малому, чи то переможцю і притьмом подався геть із січового майдану.

Козаки — одні вдоволено погладжуючи вуса, а інші спантеличено чухаючи потилиці — стиха перемовлялись про небувалу пригоду, а потім почали розходитися, закликаючи слідом хлопців-новобранців. За якусь мить на січовому майдані зосталися двоє — рятівник і порятований. Хлопець поволі приходив до тями. Віднявши палець від спуску пістоля, знічено дивився поперед себе. Оглядаючи зблизька засмаглого під пекучим сонцем босоногого підлітка, Сірко всміхнувся. Малий відчайдух чимсь невловимим нагадував його самого. Таким, певно, він був у згаяному дитинстві — рвійним та запальним. Віднедавна став цілком іншим. Тому-то з осудом промовив понурому хлопцеві, а більше, мабуть, самому собі колишньому:

— Гарячкова поспішність — родичка безрозсудства, — відтак повернувся і почимчикував до куреня. Сьогодні на нього, як вістувала Рода, чекала опівнічна зустріч із характерниками Пугачем та Вітрогоном. А доти він мусив залагодити свої нагальні справи та викроїти бодай годину для короткого спочинку. Тож марнувати часу не хотілось.

Іван Сірко, Славетний кошовий - i_003.png

ТАРАС СВИТКА — ДЖУРА-ГОСТРОЗОР

За кілька кроків Сірко відчув втуплений у спину погляд. Торкнувшись руків’я шаблі, він різко повернувся. За ним упритул стояв порятований хлопчисько.