Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 3

— Чого йдеш за мною? — із подивом та водночас невдоволено запитав малого.

— А за ким би ще я мав іти?! — і собі здивувався хлопець. — Ви ж заступилися за мене.

— Дарма, що заступився. Не я, то інший оборонив би.

— Е ні, не кажіть! Он стільки козаків стояли на майдані, потішаючись, а тільки Ви один захистили мене.

Сірко мимохіть усміхнувся. «Далебі, малий говорить правду — як видно, не всі козаки здатні оборонити покривджених, хоча закони козацькі найперше закликають до такої оборони».

— Чий ти, хлопче? — спитав зацікавлено.

— Та… нічий, — шморгнувши носом, відповів той.

— Як то — нічий? — глипнув на співрозмовника Сірко.

— Отак, — зітхнувши, сумно зронив малий.

— А де ж твої батьки? — насупивши чоло, запитав сторожко, боячись завдати хлопцю болю надокучливими розпитуваннями. Але почув у відповідь:

— Грець його знає! — хлопчак рубонув рукою повітря. — Кажуть люди, батько «зачумакувався», а мати «донаймитувалася».

— То ти сирота? — вже лагідніше перепитав Сірко, відчуваючи до бравого хлопчиська щось більше, ніж просто жаль.

— Мабуть, сирота, — кволо усміхнувшись, відповів хлопець. Втім, цей усміх міг би ошукати будь-кого, тільки не Івана Сірка, навченого бачити й приховане. Хлопець усміхався крізь сльози. На його губах була усмішка, а в синіх очах бринів непогамований часом смуток.

Хлопчак, вловивши на собі пильний погляд допитливого співрозмовника, невдоволено шморгнув носом і рвучким рухом витер оченята:

— Клята пилюка…

Сірко вдоволено кивнув головою:

— Гарним козаком будеш, синку. Як звати тебе?

Від такої чуйності голос хлопця потеплішав:

— Тарас… Мене звати Тарасом…

— А прізвище яке маєш?

— Свитка…

— Свитка?!

— Так усі називали мене змалку, бо тільки того, що свитку я мав, а більше нічого.

— А пістоля — хіба ні?

— Пістоля я здобув пізніше, — примруживши очі, малий нишком глянув на козака. Однак той легко вловив у погляді хлопця приховану хитринку.

— То ж як це?! — перепитав суворо.

— Ет, довга історія. Для чого згадувати?

— А ти розкажи мені коротко, опускаючи всілякі дрібнички, — зацікавившись, наполягав на своєму Сірко, вже не надто поспішаючи до справ і спочинку.

— Гм… — замислився малий. — І нащо Вам те знати?

— Треба, коли запитую. Кажи!

— Вкрав я пістоля, — винувато зізнався хлопчина.

— Украв?! — невдоволено підняв брови Сірко. — У кого?

— Але я не злодій, Ви не подумайте, — похапцем додав хлопчина, виправдовуючись. — Я поцупив пістоля в пана, бо мусив це зробити.

— Як то — мусив?! — з осудом перепитав Іван, та відразу ж осікся, нагадавши собі, як украв колись родового срібного ножа повитухи Килини, що ним обрізано і його пуповину, та як потім приховував це від рідних. То ж через нього було покарано небогу-служницю… А ось же й мовчазний свідок його недоброго вчинку — завжди при нім, за тканим червоним поясом. То як йому судити малого? Тим паче, жодного разу сам Сірко не зізнався у скоєному, а цей хлопець не побоявся говорити відкрито про свій переступ. Оповідав йому довірливо, не по-дитячому розважливо:

— Маю ще прізвисько «поліщук», бо родом я з поліського хутора… Я був панським хлопом, жив у дворі дідича і мав за приписом пасти свиней. Через тиждень ті свині так мені осточортіли, що хай їм грець. Все летять, як скажені, в шкоду — ні спинити їх, ані зловити. І тоді ми з Лукою, товаришем моїм, підпасичем, наладнали рогатки й навчились потрапляти в ціль стоячу і в ціль ходячу. І так свиней ми потроху завертали від шкоди, щоби вони, капосні, навіть туди й не потикалися. Швидко справлялися зі службою, тож мали час і на потіху — ладнали вербові сопілочки й потроху музикували. А потім Лука навчав мене незле грати на дідівській кобзі, що лишилася йому спадком від рідні. Щоб не надто відволікатись од музичних вправ, ми ще й нічийного пса Рябка до служби наловчили, за що давали йому старе сало. Лука потроху тягав його з діжки для нашого вірного «підпасича».

Ясно, що ми погано чинили, але ж коли б то в економа Драга чи в його любаски-кухарки шмат сала попросити, думаєте, дали б? Дзуськи! А свиней пан мав стільки, що йой. Я це добре знаю — з ліку зіб’єшся, рахуючи. Ну, нехай і не ми, але Рябко таки точно заслужив гарну плату за свою мудру службу. Він так навчився випасати свиней, що за місяць їх було годі впізнати. Бувало, тільки свисни, а Рябко вже й кинувся прожогом, гавкаючи, і неслухняна свиня, що саме до шкоди забралася, кувікаючи, драла дає, до гурту родичів своїх завертає. І все було б добре, коли б Драга не звинуватив нас у тому, що всі панські свині начисто охляли. Мовляв, він угледів, як ми на випасі їх мордуємо. За це нас бито нагайками, спадкову кобзу друга мого вщент потрощено, а бідолашного Рябка пристрелено. Лука нацькував його на брехуна-економа, що той ледве порятувався… Ото за те і вбито нашого собацюгу…

По цих словах хлопець умовк, його великі сині очі по вінця наповнилися слізьми…

— Але ж це ще не кінець лихої пригоди? — стиха перепитав Сірко, дедалі більше проймаючись співчуттям до малого вояки.

Його зацікавив хлопець, який, сам того не відаючи, повертав дорослого співрозмовника у дитинство. Іван згадував своє минуле, чув стужавілу пекучим болем давню образу. Йому теж зросталося несолодко, хоча він у служках не ходив і до панського припису не належав. Втім, змалечку кривди натерпівся — лихі люди скрізь водяться…

Немало дивуючись, як хлопчина, що на вигляд має не більше, як десяток літ, оповідає свої прикрі негаразди, немов старий чоловік, Сірко зітхнув: «Видно, життя добре побило малого, тому він такий дорослий і зрілий». І обережно перепитав:

— То що було потім?

— Нічого! — тріпнувши чубом, люто вигукнув малий. — Нічого доброго, — додав тихіше. — Луку за день знайшли в річці… Так я втратив двох товаришів — вірного пса Рябка й Луку, мого єдиного друга. Люди казали, що Лука втопився, зачепившись за корч верби сорочкою. Але це неправда. Я дізнався, хто це зробив. Триклятий Драга похвалявся кухарці, як йому легко зійшла з рук загибель Луки. І тоді я вирішив помститись. Коли дідич поїхав у справах до родичів, я вночі проліз нишком у покої і зняв пістоля зі стіни — пан мав їх чимало, щоби похизуватися було чим. Потім я розбудив економа й під прицілом вивів його, голопузого, з ліжка кухарчиного на те саме місце, де знайшли Луку. На березі річки він упав на коліна, просив про помилування. І я відчував, що не зможу вбити людину. Та раптом почувся крик, у маєтку замиготіли вогні — це кухарка скликала дворових людей і вони поспішали рятувати панського служаку. Обрадуваний Драга, зачувши наближення голосів, налетів на мене, як той шуліка. Я вистрілив у нього впритул і кинувся навтікача. Так ось негадано для себе подався у світи. Спершу й не знав, куди йти. Почувався, наче та пташка, що, вирвавшись із неволі, не бачить, куди летіти. Проте, довго блукаючи, врешті напитав дорогу сюди.

І от я тут. Але ж козаки чогось мене цураються, ніхто й не закликав до служби, тільки й того, що на сміх узяли. А Ви заступилися перед усіма… Візьміть мене до себе в науку!

Сірко, приголомшений сумною розповіддю малого, а ще більше його несподіваним проханням, замислився. Він не знав, що сказати на почуте. По хвилі-другій, ледь усміхнувшись, мовив:

— Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.

— Гострозором?! — здивувався хлопець.

— Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.

Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:

— Але ж Ви… візьмете мене у джури?

Сірко вголос засміявся:

— Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.

— Та я умію!

— Е ні, — хитнув головою Сірко. — Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою — берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!