Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 30

На ранок третього дня Сірко без жодного цвяха склепав труну. Поставив її біля крислатої яблуні, на тому місці, де любив сидіти не раз у короткі хвилинки спочинку, коли лишень вдавалося навідатись сюди. Поволі пройшов садом, торкаючись долонею шорстких стовбурів. Прощався навіки з усім, що було дорогим його серцю. Пригадував прожите. Думав про роки короткого дитинства, про хресного Діброву, про першу козацьку науку, про вірного вовка, подарованого Родою, сивогривого свого коня. Торкався щемливим спомином юності, часу загартування та щасливої зустрічі з Софією. Згадував хвилини родинного щастя, коли були ще живі батьки і коли він повертався з походів у Мерефу. Літньої погожої днини бігали діти подвір’ям, а тим часом вірна дружина готувала вечерю, розіславши прямісінько на траві лляну скатертину. Годила йому, приймала його як найдорожчого гостя. Може, хотіла більшого, але знала, що він не владний був над собою, прийшов-бо у цей світ не для родинного щастя — йому судилася інша доля. Дружині козака доводилось терпіти і чекати. Недарма ж Тарас Вербовик жартома наспівав якось:

Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала…

Так, і справді не бачила. А коли повертався, квітла й молодшала на очах, була гарною та ніжною. І він ставав біля неї ніжнішим, залишаючи в складках запиленого одягу, який рвучко знімав із дороги, різкість та жорсткість. Вдома він був зовсім не таким, як на Січі або в походах. На їхньому родинному подвір’ї панував мир, що переливався в його душу, ставав частинкою його самого.

Цей мир, який відтепер тільки снився йому, приходячи в ночі безсонням, мав тільки у спомині. Він, великий характерник Іван Сірко, міг залікувати все на тілі, але страшна рана, залишена підступним ворогом у душі, виявилася невиліковною навіки. Цьому він не міг зарадити…

Прихилившись сивою головою до стовбура яблуні, Іван Сірко плакав. Втретє у своєму житті: перші сльози проллялися на Купала, коли був іще хлопчаком, вдруге вирвалися з грудей пекучим жаром того дня, коли помирав у пустелі, втретє — і востаннє — заплакав тепер.

За спиною почулося жалібне іржання. Сірко озирнувся. Перед ним стояв Сивогривий. Сірко не здивувався його появі. Він гаразд знав, чому його вірний кінь прийшов до нього тепер. Торкаючись густої гриви свого бойового побратима, Сірко поспіхом витирав сльози на очах, стиха промовляв:

— Дякую тобі, вірний друже, що був зі мною поряд і у скруту, і в добрий час. Тепер я йду до тебе. Мій час настав.

Сивогривий торкнувся головою руки господаря і подався в небо. За якусь мить він став сивокрилою хмарою, поволі набираючи первісних обрисів — і ось уже Сірко бачив у небі вовка. Хмара, що за нею так пильно стежили Сіркові очі, поволі розчинялася в небесах. За кілька хвилин від неї не лишилося й сліду.

Сірко важко зітхнув і почав споряджатись у дорогу. Одягнув червоні шаровари та синій жупан, підперезався зеленим поясом. Ліг у свою вічну постелю. Поглянув у небо. Небесне шатро прихилилося низько, вкриваючи його пухнастим простирадлом хмар. Сірко відчув себе вершником на сивому коні. А поряд із ним біг сірий вовк, проводячи господаря в далеку дорогу. Сірко всміхнувся. Враз йому стало легко і вільно. Його душа покинула тіло. Так спочив Великий Характерник…

І затужили кобзарі. І чувся поміж їхніми голосами тужливий плач Тараса Вербовика: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг наш, помер…»

Чортомлицька Січ прощалася з одважним ватагом, останнім характерником… І зазвичай стримані козаки не ховали гіркого смутку, не крилися і зі сльозами. Вся українська земля журилася за великим своїм сином. Церковні дзвони сповнювали жалобою всі серця. А у турецьких мечетях теж чулися молитви, тільки не на знак жалоби, а на знак вдячності Аллахові, що навіки прибрав із землі нездоланного супротивника. Та зарано втішалися необачні турки…

* * *

На дев’ятий день по смерті Великого Характерника, на старенькому столику, що стояв на пасіці, знайдено було лист. Сторож, що знайшов його, відніс цидулку писарю. Коли писар узявся читати, затрусились його руки, й цидулка впала на землю. Лист був написаний рукою Івана Сірка! Характерник писав: «Бог свідок, що ніколи не бажав я руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду кажу, що всі мої діла спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурманам. І як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім років; хто буде мою руку носить сім літ, той володітиме нею все одно, як я сам володів би; а де трапиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить:

як на воді, то кидайте руку у воду — і хвиля втишиться, як на землі — не буде вам ніякої прикрості; а після семи років поховайте її в мою могилу. І хто буде ту могилу шанувати, братиме навкруги землю та могилу обсипатиме, то я його сам своєю силою буду обдаровувати. А на сьомому році хай на мене чекає, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, то нехай мене дожидає!»

Доки писар думав, як і що робити, звістка про лист облетіла всі усюди. Козаки, найбільш доброчесні з-поміж земних людей, виконали заповіт кошового — відтепер його права непереможна рука була у всіх їхніх боях і звитяжних битвах. І коли вороги чули: «Стійте, бусурмани, з нами рука і душа Сірка», втікали геть од страху. Так із нечестивцями і по смерті боровся Великий Характерник.

Плинули хвилі часу. Промайнуло триста тридцять років з дня смерті Івана Сірка. Суботнього дня біля річки сиділо двоє — дідусь з онуком. Переповідав старий малому таку бувальщину: «Ось, сину, місце, де сталася така оказія. Якось берегом річки, що густо поросла очеретом, проїжджав на своєму знатному сивогривому коні Іван Сірко Великий Характерник. Аж тут трапився йому на очі чортяка, який до того вже знахабнів, триклятий, що посеред білого дня сидів біля самої води і вдавав, ніби не помічає козака. Сірко, недовго думаючи, відірвав од свого куртасика срібного ґудзика і зарядив ним пістоля, бо ж тільки срібною кулею можна поцілити нечистого. Пролунав постріл, і чортяку як вітром здуло, аж ратицями мликнув і впав у хвилю. Відтоді річку стали називати Чортомлик. Отут ось, синку, Іван Сірко й поставив нову Запорозьку Січ. А ген там, обіч древнього земляного кургану, щороку в день літнього сонцестояння з’являється тінь кошового. Отаман Сірко приходить вісником до людей, щоб захистити і вберегти людський рід од незгод та ворохоби. Ось тільки бачать його люди вибрані, ті, хто має чисті душі та палкі серця. Та віднедавна стрічають його дедалі рідше. Ото і вважай, сину, скільки людей доброчесних на світі лишилося. Одиниці… Така історія, хлопче»…

* * *

Розповіді про Івана Сірка народжуються й нині. Бо ж тільки правдиво розповідаючи про славні подвиги в ім’я рідної неньки-України, можна гідно пошанувати пам’ять славетного козака, Великого Характерника.