ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 18

Як мені не плакать,

Що серденько ниє.

Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.

Я дівчину люблю,

І Бог про те знає;

Карай, Боже, того,

Що нас розлучає…

Ой, умру ж я, мила,

А ти будеш жива,

Чи згадаєш, мила,

Де моя могила.

Ой, моя могила

Край синього моря.

Хто не зна любові,

Той не знає горя.

Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь–яка її забаганка враз виконується… А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі про себе? Нічого.

— Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії, — стиха мовив я.

— А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.

— Коли який стрій душі — під нього й мелодія?

— Скоріше навпаки.

— Музика мусить навертати людину… на щось високе, вона наближає її до Бога.

— Вона спонукає її до танцю або й… до пиятики, — незгідливо відказала Уляся. — Люди потішають свою плоть…

Здивовано поглянув на дівчину.

— То зле. За тим забувають про душу.

— Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.

— Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.

— Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши…"Краса душі, краса душі,, — перекривила мене чи ще когось. — Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів'яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людим вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти… Хіба знаєш, яка в мене душа?

— Ясна…

— Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди… Вони здебільшого ниці й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.

— - Всі такі?..

— Не всі. Але багато.

— Я знав інших людей. Які служать науці, Богові… Постують…

— І що мають?

— Вони й не хочуть нічого мати…

— Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.

— Ти так підносиш мирське життя?

— Підношу… І люблю. Люблю оцю цар–бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми… Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями… Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушне і прагну кохання.

— Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? — осмілився запитати.

— Та вже ж дурня не покохаю. — І подивилася на мене пильно–пилвьно. — А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.

І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:

— "Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур — телушечку, припічок — ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився,.

Я отетеріло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцію. Мовляв, наплів ти сім кіп вовни своїми півнями і своїми мудруваннями, а сам макогін макогоном.

За хвилину з відчиненого вікна будинку почулися деренчливі звуки — дівчата грали на попсованих фарганах.

Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в місті. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усім напоказ, і майже всі оглядалися на неї, на її дорогі намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби ніхто не пограбував, позаду йшов козак з пістолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано:"Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне,, де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято — Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.

Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко–швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.

Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла,. Яків теж. Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.

Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки — крижга, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.

Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово–рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі — невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт — це життя, краса, він завжди на добро.

Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся — її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини–красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ…