Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 100

Охріменко з'явився в полковій канцелярії не більше, аніж через п'ять хвилин.

– Як твої рани, Миколо? – запитав його з порога Богун. Охріменко, як завжди недбало махнув рукою:

– І згадувати забув.

– Тільки правду кажи, мені тут зайва бравада ні до чого.

– Як Бога кохам! – виструнчився Микола.

Богун обійшов стіл, за яким сидів писар, узяв з нього запечатаний сувій паперу і простягнув його козакові зі словами:

– Маєш донести цього листа у Чигирин до гетьмана якомога скоріше. Знаю, куди посилаю, ляхи пильно чатують. Але треба, Миколо. Зробиш?

Охріменко, не повівши бровою, взяв у полковника лист, дбайливо загорнув його в добутий з кишені шматок чистого полотна і стромив за пазуху.

– Як тютюну понюхати! – заявив з усмішкою.

Іван кілька хвилин помислив. Нарешті, прийнявши рішення, повернувся до Охріменка:

– Зараз іди відпочивай. Вирушиш, як стемніє. Я відряджу сотню, аби вчинили шарварок поблизу передового редуту, а ти матимеш кілька хвилин, щоб полишити фортецю. Далі сам знаєш. І пам'ятай – дорогою ні в які чвари не встрявати, прямо до гетьмана. Багато життів від твоєї швидкості залежатиме. Усе!

Раптом Охріменко перемінився. Він покинув напівжартівливий тон, якого ніколи не полишав навіть у розмові зі своїм полковником, і сказав глибоко зворушеним голосом:

– Дякую за довіру, вашмость! Життя покладу, а виконаю! Завжди їх ненавидів, католиків клятих, а після того як узнав, що вони з Петрусем зробили… Малу дитину стратити! Лицарі, матері їх…

– Якщо ти зможеш дійти до Чигирина, вважай, що ти їм відплатив за Петруся, – поклав козаку на плече руку Богун.

Повернувшись, як завжди, пізно ввечері, Іван чомусь відчув себе вкрай розбитим і стомленим без міри. Він особисто прослідкував за вилазкою, котра мала на меті відволікти увагу від одинокої постаті Охріменка, що кинулася у згусаючій темряві до засніженого верболозу на березі Південного Бугу, дочекався повернення Кунянської сотні, котра безпосередньо здійснювала вилазку. Після бадьорого докладу сотника Качури про відсутність убитих і здобуття чималеньких трофеїв, Богун разом з Омельком і Михайлом Нечипоренком вирушив на перевірку сторожової служби. Закінчив обхід постів лише через дві години. Але не лише фізична втома давалася взнаки тепер Богуну. Крім неї, було щось інше, таке, що примушувало руки опускатися, а думки спрямовувати в інше русло, не думаючи про оборону міста, якій ось уже три тижні віддавав увесь свій час, енергію, на яку спрямовував думки і переживання. Невже він втомився відбивати ці безкінечні штурми, невже втратив віру в себе і своїх козаків? Але в глибині душі Іван знав – це не так. Сили і витривалості в нього стане ще не на один штурм, а терплячки вистачить не лише на довгі місяці облоги, а навіть на довгі роки війни, стільки, скільки буде потрібно, навіть у випадку, якщо ця безкінечна війна відбере залишок його життя. Чому ж тоді опускаються руки? Чому є бажання покинути все, забувшись хоча б кількаденним сном? І нарешті Іван зрозумів причини своєї апатії – за останній час він взнав гетьмана Хмельницького значно ближче, аніж тоді, коли був сотенним хорунжим реєстрового війська або сотником армії самого Хмельницького. Тепер він за родом посади, яку обіймав, повинен був частіше бувати в гетьмана, спілкуватися з ним і краще вивчити його нестримний у гніві характер, про який ходили легенди у війську. А після такого пізнання Іван був не настільки нерозумний, аби не зрозуміти: листів, подібних до написаного ним сьогодні, гетьман не вибачить полковнику, котрий отримав з його рук пернач менше року тому. Кривоносу би вибачив, можливо, вибачив і Нечаю, але йому – ніколи.

Ганна одразу ж помітила дивний стан чоловіка, але одразу нічого не сказала. Сама, відпустивши челядь, прийняла з рук Богуна шаблю, допомогла зняти жупан і кільчастий панцир, накрила на стіл. Лише після того, всівшись напроти Богуна, котрий без особливої охоти сьорбав борщ, запитала:

– Я бачу, у тебе якісь неприємності.

– Так, – просто відповів Іван.

– Не хочеш розповісти?

Богун зітхнув, відсунув страву, яка все одно не йшла до горла, і розповів дружині все. Про свої думки щодо бездіяльності гетьмана в час, коли він просто зобов'язаний подбати про зачинених у Вінниці, про свого листа – написаного у хвилини, коли роздратування взяло верх над холодним розумом, про те, що Хмельницький, на його думку, ніколи не вибачить йому такого листа.

– І ти тепер вважаєш, що вчинив невірно? – запитала Ганна, коли Іван замовк.

– Я не знаю, Ганнусю. Я вказав йому на прорахунки, посмів натякнути на його дружину. Таке не прощають навіть полковникам.

– А скажи, Іване, якби у твоїх силах було повернути назад Миколу і того листа, ти вчинив би це?

– Нізащо! – упевнено відповів Богун.

– Тобто ти не жалкуєш про лист. Ти жалкуєш про те, які він може принести наслідки для нас?

– Теж ні. Я ніколи не служив королю або гетьману, я завжди служив Україні. Зможу служити їй, навіть попавши в немилість до Хмельницького. Мене турбує інше…

– Що ж саме?

– Я боюсь, щоб гнів гетьмана не торкнувся тебе і нашого сина.

– Ти вважаєш таке можливим?

– Я вважаю можливим все, на що не можу вплинути за допомогою власної шаблі. Вибач, що розповів тобі все, я не повинен був засмучувати тебе передчасними побоюваннями, можливо, навіть безпідставними.

Ганна з усмішкою встала, підійшла до Богуна і, сівши йому на коліна, міцно поцілувала.

– Ти все вірно чиниш, Богуне. Ти добре зробив, відправивши лист. Навіть якщо він нашкодить нам особисто, він допоможе гетьману зрозуміти, що ми волаємо про допомогу. Ти вибрав саме такий тон, який допоможе Хмельницькому полишити байдуже спостерігання за вимиранням вінницького гарнізону. І ти вірно зробив, розповівши мені все, не хочу, аби нас роз'єднували таємниці, навіть такі. Саме за це я і люблю тебе, відважний Богуне…

IV

Чутка про наближення п'яти полків, висланих Хмельницьким на допомогу Вінниці, прийшла до міста яскравого сонячного ранку, які бувають на самому початку весни. Під ногами ще хрускотіла крига, але вже великими вологими плямами виглядала з-під неї почорніла бруківка вулиць. Варта на мурах все ще мерзла ранком від морозного вітру, але вдень сонце, котре піднімалося вже досить високо, втомившись повзати над обрієм, нагрівало повітря настільки, що городяни навіть скидали набридлі кожухи і бігали в одних каптанах або свитках.

Новину приніс той самий невтомний Микола Охріменко, котрого Богун лише тиждень тому відіслав до Чигирина. Як йому вдалося впоратися так швидко, залишалося невідомим, а на всі запитання на цю тему, у тому числі й Богунові, він відбувався лише жартами, використовуючи нагоду похизуватися у втомленому тритижневою облогою місті в якості замалим не рятівника.

– У чорта на хвості їхав, – підкручував він вуса і збивав шапку на потилицю.

– Та тьху на тебе, – хрестилися старші козаки, – хоча такий шибеник і чорта б осідлав, з нього буде!

– Шибеник не шибеник, – брався під боки Охріменко, – а коли полковник наказав, я знайду, як виконати, не те що ви – досі Калиновському під хвіст солі не всипали.

– Ґалаґан і є ґалаґан, – махали на Миколу рукою, але, навіть кепкуючи з козака, йому виявляли повагу. За якихось кілька ранішніх годин десятого березня Миколу Охріменка взнала вся Вінниця. Від козака до останнього підмайстра якого-небудь шевця з вінницького передмістя. Богун, розуміючи, що зайві допитування про деталі викличуть ще більше задирання Миколиного носа, запросивши його в полкову канцелярію, запитав:

– Коли будуть підкріплення?

– Назавтра очікуй, вашмость.

– Точно?

– Та як би я міг пана полковника дурити?! – майже образився Охріменко.

– Добре, повірю. Ти, звичайно, дурити б не захотів, знаєш, що не подарую.

– Та хіба я через страх? – тепер уже по-справжньому надувся Микола. – Хіба менше, ніж інші, за справу вболіваю? – він дістав з-за пазухи і подав Богуну дещо зім'ятий сувій паперу. – Лист вам від полковника прилуцького, Івана Хорошого. Багато пан полковник там не писали, боялися, щоб мене ляхи дорогою не перехопили. На словах просили передати, що назавтра будуть. Прохали, аби ми готові були підтримати їхній наступ великою вилазкою.