Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 99

– Ми ще побачимося, лотре! – шипів Лянцкоронський, гарцюючи на коні неподалік від нездоланих вінницьких мурів. – Я ще здійму твою голову на вістрі свого списа!

На плече Богуна, який саме спостерігав за нападом люті Лянцкоронського, лягла чиясь рука. Іван обернувся – поряд, впившись поглядом у постать Лянцкоронського, стояв Омелько.

– Три сотні козаків готові до вилазки і стоять комонно в повному озброєнні і обладунку під брамою. Дозволь, Іване, я приведу на аркані цього папугу!

Богун подивився Омелькові прямо в очі.

– Ти хочеш очолити вилазку? – запитав він тихо.

– Так.

– І ти можеш сказати мені чесно й відверто, що не шукатимеш там смерті?

– Так, Іване!

– З Богом, курінний!

Омелько, круто повернувшись на підборах, пішов геть. Незабаром Іван розрізнив його голос, котрий віддавав розпорядження десь унизу, під фортечною брамою:

– Шаблі готуйте, дітки, їхня пісня лунатиме! Коней не жаліти, після бою про них будемо дбати! Полонених не брати, вони мені не потрібні. На капусту ляха сікти, ми його сюди не запрошували, а якщо вже прийшов, шинкуйте, не соромтеся! – решта слів Омелька потонула в гуркоті ланцюгів, корі опускали фортечний міст, і рипінні завіс брами.

Немов маки в жовтому морі пшениці, розквітли червоні козацькі жупани серед безладних натовпів польських жовнірів, котрі, не очікуючи нападу, зовсім не дбали про прикриття своїх тилів під час відступу після невдалого штурму. З гиканням і свистом кинулися бувалі запорожці на переляканих угорців і німців, немов полову вітром, розметали загони драгунів, врізалися, як врізається гострий ніж у податливий шматок масла в пікінерів польських піхотних хоругв. Прямо на очах в ошелешених такою нахабністю Лянцкоронського і Калиновського, вчинили козаки криваву різню їхніх і без того проріджених під час невдалого штурму хоругв. Без жалю наздоганяли і били всіх, навіть тих, хто, кинувши зброю, здіймав руки до неба, благаючи порятунку. Жорстокими були козаки, але найжорстокішим був їхній отаман. Обличчя Омелька, спотворене колись ударом шаблі, тепер стало і зовсім страшним. Який пекельний вогонь горів в його очах, коли заносив свою гостру шаблю над головою чергового приреченого, як страшно лунав його сміх, змішуючись із зойками жаху і передсмертними криками! Здавалось, Омелько весь перетворився на жорстоку помсту і тепер, немов караючий меч Божий здійнявся над піхотою Калиновського. Навіть кулі, якими, помітивши значного козака, почали його засипати польські мушкетери, не могли не те що зупинити – затримати бодай на хвилину Омелька у здійсненні його страшної помсти. Далеко забігав він у гущавину ворога, відриваючись від козаків, не помічав загрози, яка чигала в таких випадках на занадто азартних вояків. Але не могли бачити його необачність перелякані до смерті поляки: звірячий страх підганяв їх, примушуючи будь-що триматися подалі від цього несамовитого демона. Та не всім, далеко не всім вдавалося минути його смертельних привітань. Лише втручання двох хоругв важко озброєної польської кінноти зупинило різню відступаючих частин Калиновського. І навіть тоді довелося козакам мало не силою завертати Омелька до фортеці, рятуючи від неминучої смерті – той будь-що намагався дістатися до оточеного сотенним почтом Станіслава Лянцкоронського. Не відчував Омелько полегшення. Не відчував і тамування несамовитої жаги помсти. Лише обличчя вбитої дружини, з якою зійшовся так пізно, а прожив так мало, стояло перед його затуманеним поглядом, лише її ніжний голос чув серед лементу помираючих жовнірів. І ще більше розпалювався від думки, що більше ніколи в житті не бачити йому її посмішки, не чути сором'язливих слів ніжності.

III

Два тижні напруженої облоги витримав очолюваний полковником Богуном гарнізон Вінниці. І хоча гетьмани не надто наблизилися до своєї мети захопити місто, з кожним днем все більш похмурим робилося обличчя полковника кальницького. Хоробро билися його козаки, але з кожним днем все менше ставало їх, збирала смерть на мурах, редутах і бастіонах свій врожай. Голоду ще не було в обложеному ворогом місті, але все скрутніше ставало з харчами. Тримався Семен Височан у монастирі на протилежному боці Південного Бугу, але з кожним днем Іван з болем у серці все ясніше розумів: сили захисників монастиря тануть значно скоріше, аніж сили вінницького гарнізону, а зовсім скоро польська армата закінчить руйнування старих мурів, котрі вже й зараз були в жалюгідному стані. І тоді монастир впаде, а він, Богун, нічим не зможе зарадити, обложений переважаючими силами противника, немов звір у норі. А хіба лише важке положення монастирської залоги примушує Богуна втрачати сон і сидіти довгими ночами в полковій канцелярії, знову і знову накладаючи люльку? Хіба тільки харчів мало в місті? Гарматний порох он скоро вийде весь, та й мушкетний вже… Тричі відсилав Богун листи в Чигирин, а його посланці, переодягнувшись в селянський одяг, тричі ризикували життям, пробираючись під носом у поляків і мандруючи в гетьманську столицю крізь засніжений степ. Щоб доставити гетьману листи з проханням допомоги обложеному місту і… повернутися ні з чим! Мовчав Хмельницький, ігноруючи ці листи, не хотів чомусь звернути уваги на те, що на кордоні молодої козацької держави ведеться війна. Війна, котру не оголошувала Річ Посполита, але котра забирала кожного дня життя українських козаків, а в майбутньому загрожувала падінням великого міста.

І нарешті Іван не витримав. Одного березневого дня, вислухавши ранком доклад про нічний напад на Береговий редут, під час якого було вбито десятьох козаків і виведено зі строю чотири гармати, він з такою силою гепнув кулаком по столу, що писар від несподіванки впустив каламар.

– Діставай, козаче, папір та перо. Я змушу його згадати про нас, навіть якщо за це позбудусь полковницького пернача! – сказав він, виграючи жовнами. – Пиши!

Писар поквапливо витяг з каламаря перо і відкрив кришку чорнильниці на його грубішому боці, дбайливо прилаштувавши чорнильницю так, щоб зручно було вмочати перо і не наробити плям на папері. Нарешті завмер з пером напоготові, очікуючи, доки Богун почне диктувати.

– «Міцного здоров'я його гетьманській ясновельможності бажаючи, довгих років життя і перемог на полі Марсовім, звертається до тебе, батьку козацький, полковник кальницький Богун. Та хочу добавити одразу ж, що якими б щирими не були мої тобі побажання, перемог тих бажаних одними дезидератами [55] не здобудеш. Тому що для їх здобуття потрібно згадати: ми за тобою, батьку наш, пішли не для того, абись ти, здобувши попередні перемоги, відлежувався тепер на печі. Наплювавши, що в тебе під носом ллється кров твоїх підданих. І піддані ті складають покірні голови за тебе, гетьмане, незважаючи на те, що ти, зайнятий своїм особистим життям, не маєш хвилини, необхідної для того, аби помислити про їхнє спасіння. Стоїмо ми тут у Вінниці, пане гетьмане, за тебе і Україну, тому що нерозлучні для нас поняття ці. Гетьман і Україна, Україна і гетьман. Чому ж ти, ласкавий пане, відокремив Вінницю від ласки своєї? Чи, може, не достатньо для тебе втрати Брацлавського полку і загибелі побратима мого любого? Хочеш ще Вінниці і Кальницького полку позбутися? Ми стоятимемо тут на смерть, і так буде, коли не подбаєш про дітей своїх і не даси допомоги!» Написав?

Писар ще кілька хвилин рипів пером по паперу, після чого підняв голову, шморгнув носом і кивнув головою.

– Добав: «Дано у твердині Вінницькій дня четвертого березня року Божого 1651». Все.

Писар дописав, з хвилину подмухав на аркуш, щоб швидше висохло чорнило, після чого дбайливо згорнув лист, перев'язав його мотузкою і заходився розігрівати сургуч над свічкою. Коли темно-коричнева речовина стала рідкою, вправним рухом виклав її на папір і простягнув Богунові. Той, зітхнувши, приклав до сургучу свою невеличку гербову печатку.

– Миколу Охріменкового до мене! – наказав джурі, який застиг біля дверей. Отримавши наказ полковника, козачок миттєво зник.