Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 104

Запанувала мовчанка. Іван добре зрозумів, що Хмельницький має на увазі, поставивши останнє запитання, – це було майже пряме звинувачення у спробі державного перевороту, а за такі спроби з початку війни вже скотилося кілька непокірних голів (тут Хмельницький не зоглянувся б ні на які старі заслуги).

– Я задоволений моїм гетьманом, – чітко вимовив Іван, – але хотів би, щоб гетьман знав: я не лише віддаю йому мою шаблю, військове вміння і всього себе без останку. Я ще й запитаю його про те, як він використовує мене задля загального добра Батьківщини.

Хмельницький зблиснув очима:

– Бережись мене, Богуне! Не перед тобою мені давати відповідь, а тобі переді мною!

– Я відповідаю перед Богом, а лише тоді перед гетьманом. І тепер я готовий тримати таку відповідь. Якщо ваша ясновельможність вважає, що я не заслуговую наданої мені довіри, – Богун витяг з-за очкура срібну палицю полковницького пернача, – я готовий стати в батаву в якості простого козака і захищати Україну так, як мені велить моє серце.

З легким стуком пернач ліг на завалений паперами стіл перед Хмельницьким. Гетьман якусь мить дивився на блискуче руків'я богунового шестопера, після чого відкинувся на спинку фотеля і поглянув на Івана уже спокійно, навіть дещо насмішкувато:

– Браво, хоробрий Богуне! Овації тобі laudetur, vacat, periculosus, [56] – гетьман рвучко нахилився до краю столу. – А те, що чиниш ти, не є зрадою нашій з тобою справі? Чи, може, думаєш в батаві заховатися від відповідальності за доручені тобі людські життя? Звичайно, там легше, аніж на чолі. Як смієш звинувачувати мене, коли сам готовий кинутись в очерет?

– Я нікуди не тікаю, батьку, – з погордою мовив Іван. – Хочу, щоб лишень ти вирішував, чи заслуговую честі мати полковництво.

Хмельницький дістав люльку і табакерку.

– Ось що, Богуне. Коли ще раз трапиться подібне, не помилую, так і знай. А тепер забирай пернач і йди. Твій полк чекає на тебе, а перед нами ще одна важка і виснажлива кампанія. Забудемо все, що було сказано в хвилини роздратування або розпуки, ми всі живі люди. І… спасибі тобі за Вінницю, полковнику.

– Це був мій борг, – схилився Богун і нарешті наважився сказати те, про що думав майже від самого зняття облоги Вінниці: – Дозволь, пане гетьмане, переслідувати Калиновського і помститися за все, що він здійснив на Брацлавщині і Поділлі.

– Ні, полковнику, – повільно похитав головою Хмельницький. – Не твоя то справа. Я віддав наказ переслідувати ляхів генеральному осавулу Демку Лисовцю. Усе, можеш бути вільним.

Так і закінчилася для Івана коротка аудієнція в гетьмана. Проте, незважаючи на примирення, яке нібито відбулося між ними, Богун розумів: так ставитися до гетьмана, як ставився після Жовтих Вод, він вже не зможе ніколи. Знав і Хмельницький, що ніколи не зможе забути зухвалому полковнику його звинувачень у слабкодухості й віддання переваги особистим справам перед справами державними. І ще могутній козацький гетьман відчув, чи не вперше за все своє життя, – перед ним постав чоловік, котрий може повести за собою не гірше, аніж це робив він, Хмельницький, а може, навіть краще. І цей чоловік нізащо не пробачить йому найменшої похибки в роботі над перетворенням України з заднього двору великої Речі Посполитої на самостійну, яскраву і заможну європейську державу.

А між тим хмари продовжували згущуватись над Україною, і з кожним днем все ясніше було зрозумілим – великий похід польської армії проти козаків почнеться одразу ж після того, як весняне сонце висушить шляхи і дасть можливість пересуватись громіздким військовим обозам, що ними завжди славилось посполите рушення, у якому шляхта зазвичай набирала із собою на війну таку кількість непотрібних предметів розкоші, надлишки припасів і навіть меблів, що вервечки возів обозів зазвичай розтягувалися на цілі милі і сильно затримували пересування війська навіть за сприятливих погодних умов. Тим часом наказний гетьман Лисовець, котрого Хмельницький відрядив наздоганяти відступаючі реґіменти Мартина Калиновського в район Кам'янця, з тріском провалив покладене на нього завдання. Будучи людиною недалекоглядною, він, коли довідався, що польний гетьман розділив свої сили, зібрані в районі Кам'янця, на дві частини і, залишивши у фортеці кілька піхотних полків та три драгунських хоругви, решту повів під Сокаль, зробив те ж саме з дорученими йому полками. Тож замість того, щоб одним могутнім кулаком впасти на голови ляхів під Кам'янцем або під Сокалем, фактично ослабив себе полюванням на двох зайців. Результат такої тактики не примусив на себе довго очікувати – доки Кальницький полк, у числі інших залишений в районі Кам'янця, захопивши Карвасари, [57] обламував зуби до неприступних укріплень Руської брами, а решта козаків, за відсутністю чіткої координації дій, розсіялись уздовж берегів річки Мокші й атакували слабо захищені Жванець, Панівці, Кудринці і Чорнокозинці, Демко Лисовець марно заганяв коней у спробах наздогнати Калиновського. Лише мала чисельність козацького відділку була причиною того, що захоплений зненацька під час переправи через річку Стрипу Калиновський зміг вирватись, утративши лише кілька сотень німецьких піхотинців і рештки свого потріпаного обозу. У відчайдушній спробі не дати пошити себе в дурні слабкому і виснаженому довгим рейдом противнику, Лисовець провів ще одну спробу наздогнати Калиновського біля містечка Плугового на Поділлі, але й тут генерального осавула козацького війська очікувало розчарування. Розвідка Калиновського спрацювала чітко, і рештки зовсім ще нещодавно грізного п'ятнадцятитисячного війська коронного польного гетьмана спішно повернули на Бузьк і вийшли з-під удару козацької кінноти і за кілька днів були вже в королівському таборі під Сокалем. Роздратованому Демку Лисовцю не залишилось нічого іншого, як з пустими руками повертатися до гетьмана під Животів, одночасно віддавши наказ зняти облогу Кам'янця, котрий ще раз підтвердив свій статус нездоланної твердині. Задум Богдана Хмельницького ліквідувати авангард коронного війська зазнав фіаско. До Берестецької битви і найбільшої катастрофи українського війська за весь період народно-визвольної війни залишалися лічені тижні.

Розділ XI

І

Ласкавий травень прийшов до Галичини. З духмяними пахощами квітучих садів і першою зеленню на луках та полях, з теплими зливами і сонячним сяйвом, з бездонною блакиттю неба після довгих похмурих місяців залишився позаду, і вже червень пофарбував кривавим краплі вишень у потемнілих від пилу кронах, що шелестіли листям уздовж перелазів і парканів селянських господ у передмісті, а літня спека ставала такою звичною, що зовсім забувався зимовий холод і безрадісні думки про швидкоплинність літніх днів та довгу й нудну зиму. Давно пройшли й перші сінокоси, і копиці запашного сіна, немов гриби, виросли на зелених килимах поряд із селами і кляштором отців-бернардинів у Жвирці, висока дзвіниця якого купала своє відображення в тихих і спокійних водах Бугу, а базар у Сокалі щедро пропонував перші плоди нового врожаю. Земля, щедро напоєна травневими дощами, дякувала галицьким трударям за їхню працю солодкими черешнями і чистими краплинами порічок, зеленими пагонами цибулі і хрусткими молоденькими огірочками. З південних степів України вже потяглися чумацькі валки, навантажені першими в новому році кавунами і динями.

Людно було в Сокалі ласкавої літньої пори у червні 1651 року. Людно ще від початку травня, коли до критої ґонтою будівлі ратуші, з біленими крейдою стінами і високою гостроверхою пікою вежі, що її увінчувала, примчав запилений гонець і повідомив бурмістра й радців, що його королівська милість Ян Казимир обрав саме Сокаль своєю резиденцією на час підготовки нової кампанії проти козаків. Тож уже за день пан круль прибуде сюди на чолі шеститисячного коронного війська. Відтоді й пішло-поїхало – добра сотня королівських слуг, котрі прибули одночасно з посланцем, забігали містом, турбуючись найкомфортнішим розміщенням його величності в умовах, що їх могло надати хоч і наділене магдебурзьким правом, але все ж невеличке провінційне місто, яким був Сокаль ще від часів князів Зимовитів і який мало чим змінився за роки, що пройшли від занепаду цього колись знаменитого князівського роду. Заклопотана челядь перебрала з десяток можливих для розміщення королівських покоїв місць, включаючи навіть кляштор бернардинів, недобудовані костьол і монастир сестер-бригідок і навіть ратушу, зупинившись нарешті на приміщеннях замку, відбудованих усього кілька десятиліть тому після одного з десятків татарських набігів, що від них страждав Сокаль протягом усього шістнадцятого і першої половини сімнадцятого сторіч. Уже надвечір до прийшлої челяді приєднався полк королівської гвардії. Королівські гвардійці одразу ж після прибуття зайняли пости на варті міської брами, на мурах і вежах замку, біля ратуші, а також у всіх малих і великих корчмах та шинках, наводячи звірячий страх на сокальських дівчат і молодиць своїм бравим виглядом, неймовірною кількістю зброї, навішаної на кожного гвардійця, горілчаним духом і безсоромними натяками на кохання за гроші. Але те пожвавлення, котре царювало напередодні прибуття його королівської милості, було дріб'язковою метушнею в порівнянні з подіями, котрі почали відбуватися одразу ж після прибуття оточеного почтом з коронного мечника, коронного хорунжого, коронних підскарбія, підчашого, маршалків і решти натовпу, без котрого не міг обійтися вихід королівської особи на війну. Незабаром після прибуття королівського війська в полі під мурами Сокальського замку зупинилися полки Миколая Потоцького в кількості семи тисяч жовнірів, серед яких, як і у реґіменті Яна Казимира, переважали своєю кількістю німецькі, голландські й угорські піхотинці, а також кіннота, зібрана головним чином із шукачів пригод і солдат удачі усієї Європи, від Венеції до Семиграддя і Волощини. Коронний гетьман сильно здав за час, що минув від нещасливого для нього Корсуня і турецького полону, але все ще вважав командування військом своєю прерогативою, тож виявляв часом доволі буремну діяльність, хоча пересувався тепер виключно в закритому екіпажі, не міг обходитись без тростини, а за плечима завжди мав двох вправних слуг, готових підтримати свого пана в разі, коли того не втримали б власні ноги. Потоцький майже щодня зустрічався з королем за сніданками і обідами, де не втомлювався обговорювати заходи, спрямовані проти знахабнілого без міри українського хлопства. Так, заходів неодмінно буде вжито після того, як армія Хмельницького перестане існувати (а перестане вона існувати неминуче, позаяк сам Бог надихає поляків на нову війну, а очолюють військо, окрім рейментарів, понад чотири сотні ксьондзів і навіть сам ігумен Холмського базиліанського монастиря преподобний Суша). Окрім довгих розмов за келихом угорського у резиденції Яна Казимира, пан Миколай з дивною для його літ енергією взявся також за бойове навчання свого реґіменту, яке, щоправда, складалося з постійного пересування з місця на місце табору, внаслідок чого було зіпсовано близько трьох ланів сінокосів сокальських міщан і навіть добрих двадцять моргів [58] посівів, належних кляштору бернардинів. Окрім витоптування угідь, час від часу проводилися пишні урочисті виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнірів. Такі дні особливо шанувалися у війську – пан Миколай, дивуючи всіх непритаманною йому щедрістю, широкими жестами роздавав найманцям цілі пригорщі золотих, викликаючи тим таке громове і багаторазове «Vivat!», котре було чути за кілька верст від табору коронного гетьмана.