Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 117

– їдьмо спочатку на цвинтар, – мовив напівзапитливо, напівствердно.

Цвинтар, на якому раптом стало тісно від такої великої кількості козаків, озвався розкотистим карканням крука з вкритих памороззю віт старезної осики й подувом крижаного вітру, який саме набирав розгону на пагорбі, де було влаштовано кладовище. Сірко мовчки зняв шапку, пригладив свого довгого оселедця і підійшов до розлогого кам'яного хреста, що його тільки напередодні встановили за наказом Івана. Погладив долонею шорсткий і холодний камінь.

– Ось і зустрілися, товаришу мій любий, – задумливо мовив він, поглядаючи на вкриту імлою стрічку Південного Бугу вдалечині.

Більше не вимовив жодного слова. Постоявши кілька хвилин, повернувся до козаків, котрі встигли за спиною в Богуна вишикуватись у три шеренги і приготувати для салютування мушкети.

– Давай, – махнув рукою Сірко до когось із старшин, котрі стояли виструнчившись.

Небо, озиваючись урочистим громом до засніженого гаю на обрії, тричі розкололося від злагоджених мушкетних залпів. Цілі хмари гайвороння, наляканого пострілами, злетіли у височінь. Кілька хвилин птахи метушливо літали, сповнюючи повітря різноголосим криком, після чого почали вгамовуватись. Сірко рішуче натягнув на голову шапку і покрокував геть.

– Мертвим Царство Небесне, а нам час іти і дбати про живих, полковнику, – кинув він на ходу до Богуна.

У великій залі нового Іванового будинку, котрий був побудований на зразок тих європейських шляхетних помешкань, що їх так полюбляли поляки, палахкотів камін, кидаючи метушливі відблиски на протилежну від нього, задраповану кремового відтінку тканиною, стіну. Тьмяно виблискували клинки старовинної зброї, що ними було щільно увішано іншу стіну. На столику, під високим вікном з олив'яною рамою, палали в золоченому шандалі дванадцять свічок, а на гостей чекали два м'яких крісла, поставлених упівоберта одне до одного так, щоб тих, хто сидів у них, м'яко обігрівало тепло багаття в каміні.

– Прошу, – вказав Богун на одне з крісел, коли вони з гостем залишилися нарешті наодинці (на чому наполягав Сірко). Лише тепер Іван зміг добре роздивитися його і з подивом визначив, що раніше зовсім не звертав уваги на особливості зовнішності запорожця.

Зростом Іванів гість був трохи меншим за шість футів, хоча й здавався дещо вищим за свій зріст за рахунок прямої постави, широко розправлених плечей і гордовито піднятого підборіддя. На голові мав, за запорозьким звичаєм, оселедець, довгі вуса, що як уже говорилося раніше, скидалися на двох звивистих гадюк. Міцна постать Сірка була немов збита і взагалі увесь його вигляд свідчив про велику фізичну силу, котрою було наділено цього чоловіка, а високе чоло і проникливі карі очі повідомляли про його неординарні розумові здібності. Прямий ніс і міцне вольове підборіддя свідчили про твердий, немов камінь, характер. Була на обличчі майбутнього легендарного кошового отамана низових запорожців ще одна цікава риса – велика червоняста пляма на підборідді, дещо нижче правого куточка губ. Пляма, котру сучасники Сірка вважали «печаттю Божою», що нею Творець відмітив особливий статус цього визначного чоловіка. І тепер Богун упіймав себе на тому, що його погляд завжди затримується саме на цій рисі обличчя співрозмовника. Не заховалося це й від Сірка.

– З розжареним гарматним ядром цілувався, – іронічно пояснив він і сів у крісло.

Богун ніяково відвів погляд. Щоб загладити незручність, запропонував:

– Вина або меду?

– Дякую, – заперечливо похитав головою. – Вистачить склянки джерельної води. Приятелева вода краща ворогового меду, адже так мовлять у народі.

Богун особисто наповнив водою з порцелянового глечика кришталеву чарку і подав запорожцю. Сам взяв до рук кубок з вином.

– Що ж, давай вип'ємо за дружбу, і я вислухаю те, заради чого ти здолав шлях від Запоріжжя до нашої спільної з тобою батьківщини. Я маю на увазі Поділля.

Сірко задумливо подивився на вогонь, потім одним духом випив зі склянки воду і поставив її на срібну тацю, котра стояла поряд.

– Як живеться вам тут, на прикордонні? Чи не турбують ляхи?

– Чому не турбують? – знизав у відповідь плечима Богун. – Не забувають про нас ясновельможні. Але ж і у нас голова не на те, аби шапку носити. Зустрічаємо.

– Часто?

– Часто.

– Не стомлює?

Іван, перед тим як відповісти, помовчав, після чого пригубив вино і подивився в очі співрозмовнику:

– Чи не стомлює, пане Іване? Але ти не менше мого знаєш, що не до втоми нам тут. Не можемо дозволити собі втомлюватися. П'ять років війни минуло. Десятки, а то й сотні побратимів пішли у вічність, забрала їх ця боротьба. А ми досі живі, тож мусимо її продовжувати, не маємо тепер права опускати рук, хоч як би непереливки було. Та треба сказати, що й ляхи не такі сильні тепер, як колись. І вони втратили в цій війні багато людей, багато сил, а що найголовніше – коштів. Ті загони, що з ними зустрічаємося тут на ратному полі, лише жалюгідні примари минулих шляхетних військ.

– Так, то правда, – погодився Сірко. – Сили в Польщі значно поменшало. Але вважати, що вони закінчаться в ляхів раніше, аніж у нас, було б виявом недалекоглядності з нашого боку. Справа скоріше йде до взаємного знекровлення, котрим, я думаю, рано чи пізно скористаються ті, хто тепер зайняв очікувальну позицію.

– Хан? – підвів очі на Сірка Іван.

– І хан, звичайно. Принаймні точно знаю, що наслідків переходу у Крим після битви під Жванцем він нам з тобою не подарує. Є й інші.

– Є вони й у Яна Казимира.

– Так, безперечно.

Богун вирішив очікувати наступного запитання мовчки, тож ніяк не прокоментував сказаного.

– Ти вже отримав наказ прибути на Різдво до Переяслава? – подивився Сірко на Богуна після досить довгої паузи.

– Так.

– І які думки маєш із цього приводу?

Якщо Іван і мав досі якісь сумніви з приводу мети Сіркових відвідин, вони миттєво розвіялись. Так, запорізький отаман, котрий останнім часом командував січовиками, тими, що виявили охоту брати участь у битвах Богдана Хмельницького, відчув у ньому однодумця і вирішив викликати його на пряму розмову з приводу думки щодо до майбутньої Переяславської Ради і корінної зміни у відносинах козацького гетьмана і Москви, що про неї ось уже довгий час гуло як серед козацької старшини, так і в полках та сотнях, серед черні.

– Думок багато, – розвів руками Богун, – але напрямок їхній один. Невеселі ті думки, Іване Дмитровичу.

– Невеселі, кажеш? Чому ж? Мали б бути навпаки… повними ентузіазму, чи що? Хмельницький знайшов союзника. До того ж такого союзника, котрий має сили більше за кримського хана. Православного союзника, що для нас, козаків, надзвичайно важливо. На цьому напрямку зроблено надзвичайно багато роботи. Невже ти проти союзу з Москвою? – Сірко подивився на Богуна здивовано, навіть підозріло. Той спокійно витримав погляд. «Отже, він не однодумець. Тоді хто? Для чого приїхав? Можливо, хоче посперечатися з приводу укладання чи не укладання союзу з Москвою? Хоча навряд. Можливо, хоче подивитися на реакцію Богуна після таких тверджень? Так, це цілком ймовірно. Що ж, не у звичках Богуна приховувати те, про що думає».

– Невеселі думки, – повторив він, – а для ентузіазму не бачу жодних мотивів. Я вважаю, що Хмельницький робить страшну помилку, погоджуючись присягти московському царю.

– Чому?

– Тому, що тим самим він веде Україну і все Військо Запорізьке до такої кормиги, котра перевищить за важкістю лядське панування! – Богун підхопився з крісла і закрокував по кімнаті, супроводжуваний поглядом Сірка, котрий слідкував за ним уважним поглядом з-під напівзаплющених повік. – Страшна та країна у своєму дикому деспотизмі, сліпій покорі своєму царю, що з нього роблять особу, наближену до Бога. Страшна до своїх власних людей, котрих ніколи не рахувала під час малих та великих війн, а для нас утричі страшніша, позаяк чужі ми для них, чужими й залишимося! І не важливо, що віри вони однієї з нами, бо віра їхня хоч православною зветься, такою не є! Цар їхній визначає її постулати. Цар і лише цар є володарем, решту люду ніби народжено на світ Божий, аби нічого не мати і бути рабами. Навіть вищий державний люд і бояри інакше, аніж раби цареві, не іменуються. Як можемо віддати Україну такому відвертому деспотизму?