Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 119

Шлях від Києва, котрий становив до Переяслава приблизно сто п'ятнадцять верст, Іван із своїми супутниками міг у разі необхідності здолати за один день, але, зрештою, вирішив, що зайвий поспіх не потрібний, тож напередодні зупинився на ночівлю у великому трактирі на околиці одного із сотенних містечок. Місце для ночівлі на шляху, яким на Раду в Переяслав збиралося козацтво з усієї України, знайти було досить складно, проте для Івана і його супутників ця проблема була вирішена досить швидко – як тільки сивочубий козак, господар заїжджого двору, прочув, що в нього має спинитися сам полковник Богун, він особисто вийшов на подвір'я і хлібом-сіллю та низьким поклоном вітав прибулих.

– Не вибачив би собі до кінця життя, – мовив він щиро, відповідаючи на запитання Богуна про наявність вільних кімнат, – якби не знайшов місця для Богуна! У власних покоях поселю мостивого пана, а догоджу тому, хто кров свою проливав за Україну.

– Хіба я один її проливав, батьку? – знизав тоді плечима Іван, на що отримав таку відповідь, котра глибоко схвилювала його:

– Багато було таких, вашмость. Багато ще буде. Але Богун у нас один. Його мусимо шанувати за рани, отримані в Збаражі, і за те, що врятував нас, нерозумних, у Берестечку. Двоє синів моїх врятувалися тоді. Третій загинув, і не знаю, де могила його, то правда. Але правда й те, що якби булава наказного гетьмана була не в тебе, вашмость, навряд чи дочекав би з походу й інших двох. Прошу тебе, велику милість зробиш, коли зупинишся на ночівлю в домі моєму, – козак ще раз вклонився до землі.

Тепер, гарно відпочивши і вирушивши у подальшу дорогу після вишуканого сніданку, над котрим господар заїзду особисто трудився ще за ночі, вінницькі козаки швидко долали милю за милею, тож наблизилися до Переяслава задовго до темряви, котра в цю пору не примушувала на себе довго чекати, а за наявності на небі низьких сивих хмар, як то було тієї днини, повинна була заволодіти землею ще до п'ятої години опівдні.

Коли з-за обрію показалися спочатку розмиті, а потім усе більш чітко вималювані на тлі неба золоті бані Успенської, й пофарбовані яскравою блакитною фарбою бані Покровської церков, проміж яких височіла, схожа з відстані на шпицю, вежа міської ратуші, Івана наздогнав Нечипоренко. Притримавши коня, поїхав поряд.

– На шляху, немов на ярмарку, – вказав він на десятки возів, ридванів і бричок, сотні комонного й пішого, різного чину люду від іноземних послів і козаків до простих селян, що широким потоком текли до брами Переяслава, поблизу якої зчинилося справжнє стовпотворіння.

– Багато люду козацького нині в Переяславі, – відповів Іван. – Від кожного полку, окрім старшини, десяток-другий козаків. Та Переяславський полк у повному складі, та гетьманська канцелярія з обозом, та московського боярина Бутурліна свита до півтисячі, напевне, нараховує. Ну а де таке збіговисько, там і торгашів ціле море. Мислю я, у передмісті потрібно спинятися, тут легше ночівлю відшукати.

Але планові Богуна залишитися до початку Ради, котру було призначено на завтрашній день, у селянському передмісті Переяслава, не судилося бути втіленим у життя. Ще на під'їзді до міста його відшукав багато вбраний гетьманський джура, котрий і передав наказ Хмельницького: усім полковникам зі своїм найближчим оточенням ставати на стацію в місті, в будинках старшини і значних козаків Переяславського полку, де для них приготовано все необхідне.

– У мене тут усі найближчі, – обернувшись, Богун оглянув десяток своїх проводжатих і кивнув на них гетьманському посланцю, – ці пани їдуть зі мною.

– Як завгодно вашій милості, – поспішив погодитись джура. – Прошу їхати за мною, я покажу, де саме вам зупинитися. Тепер у місті занадто людно.

– Я помітив, – спокійно відповів Іван, а за хвилину представники Вінницького полку, котрі прибули на Раду впорожні, без возів і поклажі, з одними лише саквами, притороченими до кульбак, розчинилися в тисячному натовпі, котрий рухався в напрямку міської брами, схожий на велетенського строкатого слимака.

Проїхавши вузькими вуличками, тісними від сотень людей, котрі поспішали одним їм відомими напрямками під святковий передзвін, що лунав з високих дзвіниць десятків переяславських церков, розташувалися у просторому будинку переяславського полкового кантаржея Семена Грабовського, поряд з будинком самого полковника переяславського Петра Тетері, котрого Богун добре пам'ятав ще з часів, коли, з гетьманської ласки, посів полковницьку посаду в Кальнику і став частим гостем у канцелярії Хмельницького в Чигирині.

– Вітаю, пане Іване, – просто й без зайвих слів простяг Богуну руку Грабовський на знак привітання. – Розташовуйся якомога зручніше, про тебе і твоїх супутників потурбуються. А мені потрібно до полковника, тож не гнівись, повинен тебе покинути. Там у нього і гетьман, – сказавши це, Грабовський зітхнув: – Ох, не люблю, коли стільки начальства укупі. Та ніц не вдієш.

– Хмельницький зупинився в Тетері?

– Звичайно, де ж йому ще зупинятися? Та ти розташовуйся, пане полковнику, обід зараз подадуть.

Проте пообідати Івану вдалося не одразу. Не пройшло й п'яти хвилин після того, як у напрямку полкової канцелярії зник Грабовський, на подвір'ї, яке стало тимчасовим пристанищем для Богуна і його почту, з'явився той самий гетьманський джура, котрий провів їх сюди від міської брами. Уклонившись, він повідомив Богуну про наказ Хмельницького прибути до нього в покої за годину.

– Добре, козаче. Передай гетьману, що я буду в призначений час. Нечипоренко, котрий стояв поряд, подивився на Івана.

– Чомусь я очікував саме такого розвитку подій, – мовив він зітхаючи.

Богун хвилину мовчав, супроводжуючи поглядом джуру, який крокував геть, виконавши покладене на нього доручення.

– Я теж, Михаиле, – сказав він згодом.

V

Просторий і гарний дім полковника Тетері, побудований у новітньому стилі бароко, з масивними ногами чотирьох колон фасаду над високим кам'яним ґанком, котрі притримували на собі прикрашений ліпленням дах, з високими вузькими вікнами в олив'яних рамах і побіленою крейдою балюстрадою, котра тяглася поверх обох крил будинку, праворуч і ліворуч колонади, стояв посеред досить широкого, вимощеного кам'яною бруківкою подвір'я. Велика, не менше півтора сажні заввишки, огорожа, котра являла собою ті ж колони у стилі бароко, поєднані проміж собою чавунними решітками з чорними мордами левів проміж кованими ґратами і гострими піками на верху. За огорожею, відмежовуючи вимощене камінням подвір'я від ґанку і колонади, тяглися кущі, дбайливо підстрижені й вкриті тепер товстим шаром снігу.

Богун, проминувши високу браму і вартових біля неї, швидко пройшов дбайливо вичищеною від снігу й криги бруківкою повз виставлені в ряд жовті тіла великих гармат. Бронзові «панянки» грізно дивилися в обличчя усім гостям полковницького палацу, міцно впершись в землю дебелими, в зріст людини, кованими подвійною залізною шиною колесами. Легко збіг сходами до дверей. Порівнявся з вартовими, серед яких упізнав джуру, котрий приніс йому звістку про виклик гетьмана. Джура, помітивши Богуна, зник за дверима. За мить з'явився в супроводі генерального осавула Демка Лисовця.

– Доброго дня, полковнику, – холодно кивнув головою Литовець, котрий тримався з Іваном демонстративно стримано ще від часів свого провалу під час переслідуванні війська Лянцкоронського і Калиновського, у котрому чомусь винуватив Богуна, якого тоді гетьман відсторонив від переслідування розбитих під Вінницею поляків. – Його ясновельможність очікує на тебе, не барись.

Іван у відповідь кинув на осавула байдужний погляд і сказав:

– Я ніколи не барюсь, пане Демко.

Лисовець мало не заскрипів зубами, але промовчав і, круто повернувшись на підборах, повів Івана в гетьманські покої.

Хмельницький прийняв Богуна, стоячи посеред просторої кімнати із занизькою, як для Іванового зросту, стелею, перськими килимами на стінах і на долівці, з масивними, зробленими не надто витонченим теслею, меблями. Зодягнений був просто: у білу полотняну сорочку, оксамитові шаровари й м'які домашні сап'янці. Лише на плечах мав підбитий соболиним хутром кармазиновий жупан, настільки щільно вкритий золотим шиттям, що тканина на ньому буквально переливалася у світлі кількох десятків свічок, які палали в численних підсвічниках і канделябрах. Обличчя гетьмана, котре помітно змарніло після недавніх подій у Сучаві, виглядало надзвичайно втомлено, а в чуприні, підстриженій за польською модою, з високо виголеними скронями, а також у довгих вусах помітно побільшало сивини, відтоді як Богун востаннє бачив Хмельницького. Високе чоло гетьмана перекреслила, додавшись до попередніх, ще одна глибока зморшка, що робило вигляд його обличчя ще більш стомленим, аніж це було насправді. Іван пригадав, що сина гетьмана, Тимофія Хмельницького, котрий загинув від вибуху гарматного ядра в Сучаві, поховано лише тиждень тому.