Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 12

– Не боятися ворожих лав, сучі діти! – громоголосно повчав заклопотаних підлеглих Шемберг, виїжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руці. – Стояти твердо, піки вперед, більше крику. Татарський кінь має два страхи – остроги вершника і ваші списи. І ніхто не примусить мене думати, що острогів він боїться більше! Він припиняє чвал від одного вигляду блискучої криці, а коли вона смертельною стіною виникає перед його очима, він ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, і Бог дарує нам перемогу!

І постала та сама смертельна стіна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершників. Потрібно віддати належне його військовому досвіду – на все було потрачено не більше п'яти хвилин. Ще через хвилину перші татарські бахмати вдарили копитами в загорожу з возів. Посипалися стріли, заторохкотіли постріли мушкетів та самопалів, кинули у стрій за возами свої олив'яні вітання. І хоча польські підрозділи почали нести втрати, вони були незрівнянно меншими, аніж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотні й сотні козацьких та жовнірських життів татари вдарили б у спину полкам під час зворотної переправи. А шалений біг кінноти дійсно було спинено лісом списів, перед яким ворожі коні ставали дибки і налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершників.

Перша злива стріл, як і злагоджені залпи з польського ваґенбурґу, швидко вщухла – на тонкому периметрі, що складався всього лиш з одного ряду возів, закипів шалений шабельний бій. Татари плигали на вози прямо із сідел і накидались на поляків цілими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пікінерів за допомогою арканів – велика перевага кримчаків була очевидною. Зі страшними криками кидалися татари із шаблями у руках через такі проходи на ворога, тоді як інші намагалися розірвати табір, відкочуючи важкі вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а нові вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розміреними ударами, здійнявшись у стременах, рубали вони чубаті козацькі голови, або, накинувши на котрогось з поляків аркан, витягали нещасного з батави і тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реєстровці трималися мужньо. Там, де стрій було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здіймали у височінь на ратищах косооких вершників; збивали татар із сідел влучними пострілами. Але чисельна перевага зробила своє – усе більше синіх жупанів вкривали стоптану траву перед живою стінкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливіше насідали татари. Немов степові сіроманці, відчували вони власну силу над жменькою польського воїнства, тож втрачали страх і найменшу розсудливість. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто і нещадно. Не пройшло й чверті години від початку битви, коли рейментарям польського війська за рікою стало як білий день зрозумілим: за умови ближнього бою, коли немає можливості використати мушкети, гаківниці і ті кілька фальконетів, які були в розпорядженні в Шемберга, війська на лівому березі приречені на поразку. Вводити ж у бій нові сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога і цим самим дали б йому можливість диктувати на полі бою свої умови. Взамін у Потоцького не було жодного козиря.

Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладів була помітною зовсім невтішна картина – драгуни і реєстровці перемішались з атакуючими лавами татар на добрий десяток кроків углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто із жовнірів, відкинувши зламані ратища і порубані шаблі, боронився голоблями возів, камінням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долітав схожий на страшний стогін звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю і гніву, з якими змішувався тріск зброї і стукіт тисяч копит.

– На рани боскі! – у Потоцького перехопило горлянку, тож він мусів прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув він на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапєгу, ще кількох значних шляхтичів, що нетерпляче витанцьовували в сідлах, стискаючи правицями руків'я шабель. – Ми мусимо надати їм допомогу!

Сапєга раптом повним ненависті поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспішайте робити іншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуєтесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапєгу погляд звужених очей.

– Пан має на увазі, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячі війська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапєга. – Вам не здається, що вони саме того й очікують? Погляньте на ту гору проміж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позиція для атаки на нас під час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведінку і вже тримає козаків у батавах, очікуючи на нашу недалекоглядність.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, він спроможний дати собі раду. Все, що від них потрібно, це впорядковано відступити на правий берег, під захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрібне відповідати, приклав до ока далекоглядну трубу і засопів. На протилежному боці нічого не змінилося – жорстокий бій вихоплював десятками зі строю як драгунів і козаків, так і татар. Попереду, як і раніше, гордовито майорів штандарт Шемберга, а від лісу на обрії поспішали все нові татарські чамбули. Потоцький прискіпливо роздивлявся їх, але з полегшенням зрозумів, що проміж них ніде не помітно червоних запорізьких каптанів. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не відходять? – бубонів собі під ніс Стефан. – Пан Єзус освєнцоний, вони мають відійти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – ліниво кинув у відповідь Чарнецький. – Гаряча голова! Але він завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз відірвав від очей трубу.

– Боюсь, пан має рацію! – він повернувся і махнув рукою до офіцерів, які, сидячи в сідлах позаду, очікували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маєр і Вільховський! – голосно покликав він.

Тієї ж миті до нього наблизились на гарячих конях троє молодецьких рейтарських ротмістрів.

– Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно беріть свої роти і переправляйтесь на допомогу Шембергу.

Вільховський приклав до грудей руку і схилив голову в поштивому поклоні, німці обмежилися коротким нахилом голови. Через кілька хвилин тисяча чорних дияволів з наскоку подолала Жовту і вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив їх, страшних у шаленому чвалі, бачив хмарки білого диму від пострілів рейтарських бандолетів, блискавки їхніх хижо загострених сокир… Але коли він за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершників були з трьох боків обкладені купами татар і, зберігаючи рівняння, відходили до річки.

– О матко боска! – майже схлипнув Стефан і здійняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман!

До рейментаря наблизилися ще троє ротмістрів.

– Заклинаю вас, Стефане, не робіть цього! – Сапєга підскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вікторію, але не сьогодні, це нерозсудливо!

– Дякую за пораду, – холодно кинув крізь зуби Стефан і повернувся до рейтарів.

– Панове ротмістри…

– Vivat! – дружно гаркнули всі троє.

– Панове ротмістри, ви повинні нарешті зламати це абсурдне становище. Уперед, і нехай вам допоможе святий Франциск!

Ще три роти важкої кавалерії здійняли з річкового дна клуби жовтуватого намулу, і бій закипів з новою силою. Залізний кулак рейтарів обійшов каре Шемберга з лівого флангу і вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи іррегулярної ординської кінноти Тугай-бея паралельно фронту козаків Шемберга. Однак, вступивши в бій, вони зав'язли в ньому не менш швидко, ніж попередні три роти – рейтари розрядили пістолі й почали рукопашний бій. Стефан не вірив власним очам – полохливі татари сміливо приймали бій, не лякаючись майже двох тисяч важко озброєної кінноти і трьох тисяч відбірної піхоти! Звичайно, можна було пояснити їхню сміливість кількістю, яка вже сягала семи тисяч вершників за приблизними підрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такої поведінки степовиків, беручи до уваги свою недовгу військову кар'єру. Зазвичай ті діяли за рахунок швидкості й несподіванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер він був розгублений і, аби не виказати цього присутнім, продовжував діловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.