Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 143

– Я багато в чому зобов'язаний тобі, Омельку. Ти завжди був поряд і я відчував твоє плече. І як же мені бракує тепер твоєї ради, твого плеча і просто знання того, що ти поряд! Мені дуже важко самому, Омельку!

– Ми не здатні нічого змінити, тобі це добре відомо.

– Це жорстоко.

– Так, це жорстоко. Але хіба жорстокість не була супутницею всього нашого життя, хіба вона не ступала поруч з нами, залишаючись невід'ємною часткою наших учинків?

– Вимушена жорстокість. Наше життя було війною.

– Воно продовжує залишатись війною для тебе. Ми не обираємо долю, доля обирає нас. А доля і є жорстокість. Прийми її, Іване, і борись далі. Ти сильний, ти подолаєш її.

– Звичайно, подолаєш! – озивається Нечай. Він стоїть, широко розставивши ноги, зовсім як тієї місячної ночі, поблизу замку Конєцпольського в Барі. На плече заклав руку з пістолем, у зубах зелене стебельце трави, на обличчі іронічна посмішка. – Той хто вихопив дівчину з рук коронного гетьмана знайде можливість залишити за спиною клятий Мальброк. Ти ще маєш погуляти, ковтнути горілки, годі киснути в цьому казематі! Ти потрібен клятим ляхам, Богуне, інакше для чого вони лишили тобі життя?!

– Їхні плани навряд чи збігаються з моїми. Тож коли питання стане: поступитися честю чи свободою, ти знаєш мій вибір, пане Данило. Адже ти й сам не поступився тим, у що вірив, полковнику.

– А мене хіба хто питав, – сміється безтурботний Нечай. Але Іван знає: нізащо не вчинив би його побратим гешефт із власною совістю. І лише тому знайшов свою смерть у Красному тієї давньої зими.

– Діло мовить Нечай, – підкручує вуса Савка, впершись своїми нахабними очима в обличчя Івана. – Честь твоя завжди з тобою. А ляха обдурити, в тому безчестя немає. Тому й запорожець хитрістю проживає – а душу лицарську свою має білою й незаплямованою. Будеш мати нагоду – обіцяй ляхам покору. А коли матимеш шаблю, коня та чисте поле, тоді твоя сила, тоді й за честь будеш думати.

Було ще одне обличчя, що його часто бачив Богун, віддаючись спогадам, – обличчя Ганни. Вона теж з'являлась іноді перед ним, сумна і задумлива, як того останнього вечора перед розставанням. Але Ганна чомусь не говорила з ним. Вона мовчала, і погляд її блукав десь далеко, а обличчя ставало дедалі невиразнішим, як буває невиразним обличчя людини, на яке дивишся крізь напівпрозору шибку вікна. Івана дивувало, що він набагато яскравіше може уявити собі обличчя батька, покійного ось уже багато літ, аніж обличчя дружини, котру обіймав лише два роки тому. Йому навіть спало на думку, що він тепер значно ближчий до минулого життя і світу мертвих, аніж до живих, тому так яскраво й уявляє собі тих, кого втратив, і не може згадати тих, хто живий. Коли така думка прийшла вперше, Іван зовсім не злякався її, лише важко зітхнув, відчуваючи щодо Ганни вину.

– Ти була права, Ганнусю. Прости, якщо зможеш, – прошепотів він і затулив руками обличчя. Він не боявся смерті, й лише те горе, що його принесла б його смерть близьким йому людям, примушувало хмурніти полковникове чоло…

Дні минали за днями, місяць холодним сяйвом своїм наповнював підземелля у ночі, коли повня, і перетворювався на тонкий серпик, ледь-ледь заповзаючи тендітними щупальцями до темного Богунового помешкання. Сонце, даруючи ощадливо відраховані промені, поволі сповзало до обрію, все рідше та рідше заглядаючи до схожого на мушкетну бійницю вікна камери. Іван збився з рахунку днів, проведених у неволі, рахував лише нечасті відвідування мовчазних охоронців, коли вони, виконуючи вимоги в'язня, виводили його до схожого на колодязь подвір'я й давали змогу помитися в бочці з річковою водою, котру для цього привозили сюди з Вісли. Навіть опинившись у такому скрутному становищі, навіть відчувши скору смерть, Богун намагався утримувати себе в чистоті, чим немало дивував вартових, котрі бачили на своєму віку багатьох іменитих в'язнів, зломлених Мальброком, доведених до відчаю і повної байдужості безвиходдю й повільним вмиранням без надії на порятунок. Він боровся. Боровся так, як звик боротися зі зброєю у руках, кидаючись у бій серед поля чи відбиваючи запеклий штурм на мурах фортеці. З тією лише різницею, що тепер у нього не було жодної зброї, окрім безмежної мужності, хоча й мужності приреченого.

II

Королівський палац на Вавельському пагорбі у Кракові, перебудований зі стародавнього готичного замку у більш сучасну резиденцію польських королів ще Сигизмундом І Старим, зустрів новообраного гетьмана Правобережної України Павла Тетерю величчю і тишею, як і годиться споруді такого рівня й такого значення. Грандіозний замок, що являв собою яскравий зразок стилю пізнього ренесансу, з'явився несподівано у проміжках між густими кронами лип, що ними поріс шлях над Віслою. Ще одна петля мощеної бруківкою дороги, і височенні мури закрили половину неба, постаючи перед почтом гетьмана, немов скеля. Високі шпилі веж проткнули небесну блакить, криті черепицею галереї над муром пильно поглянули на мандрівників, які своєю присутністю ризикнули потривожити нерухому ідилію величі й могутності.

Утім, почет Тетері був не єдиним рухомим об'єктом на широкому шляху, що вів до головних воріт королівського замку. Назустріч козацькій старшині траплялися пишні карети, запряжені цугом, з кучерами в лівреях, з обличчями гарненьких панянок, літніх, але поважних пані, або й безмірно заклопотаних панів, що їх можна було помітити з-поза піднятих завіс на невеличких віконцях, виїздили зодягнені в кармазини шляхтичі на тонконогих арабських скакунах, з коштовними палашами або карабелами при боці; притискаючись до порослих плющем лип, обабіч дороги йшли міщани більш дрібного ґатунку. Водяною гладдю Вісли, берег якої проходив паралельно дорозі не далі аніж за десять сажнів, пропливали кілька великих і малих човнів, з яких за почтом Тетері, оточеним супроводжуючими королівськими пажами, спостерігали рибалки й торгівці деревним вугіллям, котрі поспішали до палацу, з метою отримати невеличку платню за свою працю.

Павло Тетеря, котрий їхав, сидячи поряд з уманським полковником Михайлом Ханенком у відкритому візку, втягнув у себе прохолодне ранкове повітря і озирнувся навколо.

– Краса! Краса, полковнику, і милий душі спокій, – сказав він піднесеним тоном.

Ханенко, визнаний мовчун, лише промугикав щось незрозуміле.

– А чи думав ти рік тому, пане Михаиле, що нині опинишся на Вавельському пагорбі? На прийомі в самого короля!

Ханенко у відповідь лише знизав плечима. Тетеря, запал якого дещо охолов після крижаної реакції полковника, зітхнув і деякий час мовчав. Потім, звертаючись більше сам до себе, аніж до Ханенка, мовив:

– Вавельський пагорб – то добре… Чи відпустить його Ян Казимир? Чи повірить мені?

– Не знаю, Павле, не знаю, – вперше озвався Ханенко.

– От і я не знаю. Але він потрібен мені, Михаиле! Дуже потрібний.

Не дивлячись на те, що гетьман Правобережної України прибув незадовго до сніданку, який, з огляду на звички пана круля, проводився досить пізно – о десятій ранку, аудієнцію було призначено лише на третю годину по обіді. А поки що гостям було запропоновано відпочити з дороги в покоях для іменитих гостей, випити вина й насолодитися краєвидами Кракова, котрі можна було добре роздивитися з вікон замку, побудованого чи не в найвищій точці міста. Тетеря, котрий щойно отримав гетьманську булаву і не був надто звиклий до королівських прийомів, лише зрадів нагоді привести думки в порядок і дещо порозмислити про те, як він розмовлятиме з королем. Адже тема, що її мусить вирішити ця зустріч, надзвичайно важлива як для самого Тетері, так і для майбутнього походу на Лівобережжя, що його так ретельно планували у ставці гетьмана, у сеймі та королівських палатах. Можливо, людина, про яку прохатиме нині Тетеря, буде однією з ключових фігур майбутнього походу. І хоч Тетеря ніколи не міг сказати, що більш-менш приязно ставився до того, за кого їхав прохати, питання приязні або неприязні залишалися поза державними інтересами, а саме їх приїхав обстоювати у Краків новообраний гетьман Правобережжя.