Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 41

– Радий бачити, козаче, – мовив, – яким вітром?

– Та вітер попутний. Кажу ж: доручення до вас маю.

– І яке доручення дав тобі Мирон?

Микола хитрувато підсміхнувся:

– А хто мовив про тата?

– Хто ж тебе надіслав?

– От тобі й маєш! Бери і розповідай! Таке доручення, мосьпане, добрячого калиму варте.

По усміхненому обличчю козака Іван зрозумів, що новини в того хороші. «Ганна, – подумав він. – У нього лист від Ганни».

– Буде тобі калим, давай листа.

Микола, зітхнувши, витяг з-за пазухи завернутого в пергамент листа в конверті з цупкого жовтого паперу.

– Лист листом, – недбало кинув він, – а решту новин не розповідатиму, доки пан сотник не пообіцяє взяти мене під свою хоругву.

– Які ще новини? – буркнув собі під ніс Богун, обдивляючись конверт. На ньому не було написано жодного слова, лише сургучна печатка з відтиском тієї самої каблучки, що подарував Богун Ганні під час тієї неймовірно давньої зустрічі у Барі.

«Я не помилився. Лист саме від неї. А я так і не знайшов часу написати бодай кілька рядків. Яка ж ти в мене розумниця, Ганнусю!»

– То як, мосьпане, береш?

– Що за торги, козаче? – зробив Іван грізне обличчя, та за мить посміхнувся. – А якщо новина того не варта?

Микола зробив вигляд, що образився:

– Ображаєш, пане сотнику! Новина та більшого варта!

– Так уже й більшого. У мене в сотні такі козаки служать, що з ними рівним бути зовсім не легко. Щоб потім назад не просився.

Тепер Микола справді образився.

– Та й я давно не дитина, козацьким наукам навчений. А от ти, пане сотнику, за свої слова, після того, як мої новини взнаєш, жалкуватимеш.

– Бісів ти сину! Ні, ви на нього лишень подивіться, він ще й погрожує! Кажи вже.

Микола зітхнув, приховуючи в очах хитруватий вогник.

– Пані, якщо пан сотник не забув, дитину чекала…

Іван відчув у голові легке запаморочення.

– Що? Кажи, що з нею?

– Та нічого. А я від батька ще листа привіз. Там він про господарство пише, які прибутки, які витрати. Хоча які там прибутки… все жалкує старий, що сам не може до тебе прибути. Воно, звичайно, відвоював він своє, куди йти – ноги ледве тримають, очі вже не ті. Але знай твердить: якби було на кого все покинути, може б, і я чим пану сотнику в нагоді став…

Богун зробив над собою зусилля, щоб не виказати неймовірне напруження, яке охопило його, і вчепився руками у свій шалевий пояс – він відчував, що руки йому раптом почали тремтіти. Усе ж, подумав, якщо зблід, це приховати не вдасться.

– Миколо, – чітко вимовив він, – не дражнись, скурвий сину.

– Як би я смів? – округлив очі козак. – Я й кажу: три вози припасу батько спорядив. Порох, олово, мука, пшоно, сало… все що зміг. Я й мав за що журитися, стільки люду непевного тепер шляхами, а нас у валці четверо…

І тут Іван геть втратив терпець. Він швидко ступив назустріч Охріменкові, схопив його за комір сорочки і щосили струснув.

– Якщо ти не припиниш, я, клянуся гонором, душу з тебе витрясу!

– Радість у нас, пане сотнику! – розплився у черговій посмішці Микола, якому довелося мало не висіти на руках високого на зріст Богуна. – Батьком ти став! Син у тебе, пане сотнику!

Розділ V

І

Завирувала Україна після переможних битв Хмельницького при Жовтих Водах і Корсуні. Заграла, немов молоде вино. І раптом спекотно стало польським панам на землях, що їх ще з діда-прадіда вважали своїми, невід'ємною часткою Речі Посполитої, хоча й часткою дикою, далекою від мирної ідилії, але все ж родючою і безмежною для колонізації. І виявилось, що даремно пройшли роки підневільної полонізації, викорінення руського нобілітету, Брестська унія і криваві рейди коронних військ територією, яку після придушення того чи іншого повстання було обрано віддати мечу і вогню для науки іншим. Даремно витрачав Ватикан і отці єзуїти десятки тисяч злотих для повалення ненависної їм православної віри, яку небезпідставно вважали тим самим становим хребтом, котрий утримує українців від долі народу, який розчинився у часі, підкорившись силі колонізаторів і їхній ідеології. З новою силою піднялося все, чого добилися польські біскупи, каштеляни, старости і воєводи, всього за кілька тижнів піднялося і забуяло, лише зачувши про дві яскраві перемоги козацтва над військом, що його вважали непереможним далеко за межами Речі Посполитої. І потік утікачів від панської кормиги до козацького війська, що й так був схожий на мережу весняних струмків на звільненому від снігу полі, перетворився на повноводну ріку. Тисячами пішли і посполиті, і козаки. Чорними димами палаючих фільварків позначали початок свого шляху від Галичини до Брацлавщини на Правобережжі. Застогнали поляки і жиди на Лівобережжі. Мусили спішно зніматися вони з нажитих місць і бігти світ за очі, побілілі від жаху від самих лише розповідей про страшні козацькі розправи над ними в містах і містечках, що їх вже встигли захопити повстанці. І чистою правдою були усі ті оповідки – страшною помстою впало як на польських панів і їхню челядь, так і на плем'я гнане, котре, немов пес під столом господаря, причаїлося в очікуванні ласих шматків, заховало свої щупальця в українських маєтностях польських магнатів і викачувало своїм варварським методом господарювання останні соки із землі, яка опинилася під їхньою владою.

Страшним був для шляхти і жидівства Лівобережної України травень 1648 року, воістину страшним. І навіть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу – лише люди, котрі жили під їхньою владою і тепер почули в собі силу, а разом з нею пекучу жагу помсти за роки утисків і знущань. У Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі і шибениці з тілами скатованої шляхти. Іноді навіть занадто розходилися повстанці – будь-хто з більш-менш значних міг втрапити в халепу, якщо він не те що виступав проти Хмельницького, а лише не достатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну віру жиди, збривали пейси і відкидали геть свої куці картузики, ладні забути не те що свого Ієгову, продати душу дияволу, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів, що на них перетворилися ті, хто ще вчора схиляв перед ними голову, прохаючи в борг або випрошуючи відкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над жидами, може слугувати документ, що його історія змогла донести до нас, не дивлячись на товщу часу, яка від'єднує нас від тих подій. Належить він перу рабина Ганновера, очевидця подій. Саме він назвав масову втечу жидів з Лівобережжя «другим виходом племені обраного». Що ж до долі тих з племені іудеїв, котрі не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумні приклади їхньої страшної долі:

Не легша доля очікувала й уніатів та священиків їхніх, котрі продалися Риму і підводили всю Русь православну під той союз з католицькою церквою.

Сам державець Лубенський, князь Ієремія Корибут Вишневецький, після того як не встиг на допомогу коронному війську і повернувся до Лубен, змушений був спішно полишити все своє майно і втікати геть з дружиною і сином Михайлом, у супроводі лише трьох тисяч вірних жовнірів. Решту війська полишив у Лубнах князь, маючи їх за ненадійних і побоюючись повторення того, що відбулося з реєстровим козацьким військом перед битвою при Жовтих Водах. Одному Богу відомо, яку пекельну ненависть затаїв у душі потомок славних князів Вишневецьких, утікаючи в Польщу із земель, у яких звик почувати себе справжнім володарем, майже королем. Не мала то була ненависть. Немов дитину кохану, немов біль ран великих, плекав він ненависть ту шляхом від Переяслава вздовж Дніпра на Чернігівщину, а далі аж до Любеча, де тільки й зміг переправити своє військо на Правобережжя і податися з ним на Поділля. Туди, де ще залишилися в нього маєтки. Де не так пекло від пожежі народного повстання, як на Задніпрянщині. Кривавим шляхом пройшов Ярема через Житомир, Немирів, Брацлав і десятки великих та маленьких містечок Поділля. Без суду і довгих міркувань здіймав меч ката над головами полонених козаків, бунтівного поспільства, а часто-густо й над ні в чому не винними людьми, вся провина котрих складалася в тому, що народилися вони Українцями. «Катуйте їх так, щоб вони відчували, що помирають!» – шипів оскаженіло правнук козака Байди, власноруч беручи участь у тортурах, котрим піддавали всіх, кого лише змогли упіймати і притягти у табір до кровожерливого князя. Шістьох послів гетьмана Хмельницького, що їх послано було до князя, і котрі мали б бути захищені від небезпеки своїм статусом послів та лицарським звичаєм, люто стратив Ярема, наказавши стяти буйні козацькі голови і виставити вздовж битого шляху поміж Війтовим і Пилиповим. Усяке відчуття реальності втратив лютий упир, і ще довгі десятиріччя людський поголос передавав від батька до сина страшні оповідання про діяння ворога України князя Яреми Вишневецького. Сумно тужили кобзи сліпих кобзарів, оповідаючи про Яремову помсту. До початку двадцятого сторіччя дійшли жалобні мотиви у народних костюмах дівчат одного із сіл на Немирівщині, після того, як князь чинив помсту над ні в чому не винними трударями, десятками посадовивши їх на палі перед очами дітей, жон, матерів і отців їх. Гарячим полум'ям спалахнули ниви, селянські господи та православні церкви по всьому Поділлю після відвідин Вишневецького. І не відає ніхто, до яких меж дійшов би безумець у пекельних діяннях своїх, якби не зустрів він Максима Кривоноса, котрого гетьман послав зупинити людожера і оборонити Поділля, і був ущент розбитий його козаками.