Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 56

– А, це ви, – Вишневецький зітхнув. Він наперед знав усе, що мав сказати йому командир розвідувального відділку. – Доповідайте.

– Ми обстежили не менше як по двадцяти миль вгору і вниз по Случі згідно вашого ординансу. Я ровне теж зробив усе, що в моїх силах, але, князю, мені вельми прикро – я не маю, чим порадувати князя.

– І князь не мав у такому збігу обставин жодного сумніву, мій друже, – флегматично відповів Ієремія. – Тож давайте без зайвих преамбул, починайте одразу ж зі справи.

Зацвіліховський зітхнув. Очевидно, його тяготило все побачене під час розвідин і що він мусів тепер переповісти.

– Місцина вкрай погана для наступу кінноти, мій князю. Болота, рівчаки, пагорби, яруги… Я боюсь, нам ніде буде навіть облаштувати табір. Хмельницький, очевидно, розраховував саме на те, що ми будемо змушені розташуватися на лівому березі.

– Облиште, пане Зацвіліховський! Я не хочу чути такої мови, то є мова приреченого, котрий виливає в жалобі свою душу! – скипів Вишневецький. – Я прохав би вас доповісти мені лише факти, решту я беру на себе.

Зацвіліховський почервонів від почутого, немов рак, така неприхована погорда і відверта образа вчувалась у словах князя, але сперечатися з Вишневецьким не посмів.

– Нехай князь сам запитує про речі, які його цікавлять у першу чергу, а я буду давати відповіді, опираючись на відомості, якими володію, – стримано відповів він.

– Ви бачили табір Хмельницького на власні очі?

– О, так, мій князю!

– Розкажіть про нього докладніше.

Зацвіліховський докладно розповів про ваґенбурґ Хмельницького, не пропустивши й ту обставину, що греблю перед табором надійно обороняють кілька сотень козаків у добре влаштованих шанцях, а перед греблею на лівому боці Пиляви, утворюючи лівий фланг козацького війська, стоїть зі своїми полками Кривоніс.

– Тобто Кривоніс не форсував річку і, наближуючись до Хмельницького ми маємо можливість зустріти козацький авангард будь-якої хвилини?

– Саме так, ваша ясновельможність. Хоча, на мою думку, вони не поспішатимуть.

– Татар не помітили?

– Ні. Але я маю чутки від молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Дністер. Якщо вони й встигнуть, то не раніш, аніж через два-три дні.

– Два-три дні, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишається лише радіти, що татарські чамбули не будуть смикати наших обозів ще під час переходу. Добре, пане Зацвіліховський, ви дещо прояснили для мене картину. Тепер мені зрозуміло, чому пан Остророг так наполягає на влаштуванні табору нашого війська під Костянтиновом – він боїться намочити ноги. Але, повірте, мій любий Зацвіліховський: на війні бувають набагато прикріші випадки, аніж вода у ботфортах! І хто б мені не намагався довести протилежного, я ніколи не повірю, що для справжнього лицарства рух назустріч ворогу може бути гіршим, аніж боягузливе відсиджування за насипами у власному таборі.

Князь кивнув головою Зацвіліховському на знак того, що аудієнцію закінчено, і підізвав секретаря.

– Підготуйте листи панам Конєцпольському, Заславському і Остророгу. В них вкажіть, що я волів би влаштувати сьогодні увечері військову нараду з панами рейментарями.

Зодягнутий у блакитний кунтуш і великий оксамитовий берет секретар-італієць, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився і поспішив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинці зі своїм роздратуванням і триклятою погодою политого осінніми дощами Поділля.

Увечері, коли серед сивої від дощових крапель далечини стала помітною темна тінь вежі над старовинним замком князів Острозьких у Костянтинові, неподалік від якої олив'яним блиском відбивали похмуре небо побиті дрібними брижиками води Случі, було вирішено зупиняти військо на ночівлю. Сонце, яке так і не схотіло показати своє гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, і за годину короткі осінні присмерки обіцяли змінитися темною, немов у склепі, ніччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, він увійшов у намет, у якому було призначено військову нараду, в супроводі одного лише секретаря і нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напівзаспівав:

– Староста перемишльський, канівський і прасмицький, воєвода руський князь Ієремія Корибут-Вишневецький…

– Доброго дня, панове, – привітався він коротким помахом голови з присутніми Заславським, Конєцпольським, Остророгом і литовським обозним паном Осинським, череванем з підголеними мало не до лоба скронями і потилицею, і велетенськими яскраво-рудими вусами, котрі затуляли йому обличчя від носа до підборіддя і, очевидно, чинили багато перешкод під час приймання їжі.

– Радий бачити князя в доброму здоров'ї та гуморі, – відповів за всіх Конєцпольський, решта шляхтичів закивали погоджуючись головами. – Чекаємо тільки на вас.

Ієремія без зайвих церемоній сів за стіл, за яким сиділи решта командирів, і плеснув у долоні.

– Меду мені, хлопи! Здається, всі кістки просякли триклятою вологою.

На столі перед князем одразу ж з'явився срібний кубок з янтарним напоєм. Він схопив його і одним духом влив у горлянку.

– Пани рейментарі постяться? – насмішкувато кинув він до решти шляхтичів, помітивши, що ті не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столі знайшли собі місце срібні підноси з наїдками і солодощами.

– Бачите, князю, – з погано прихованою злістю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи свої банькаті очі на жовтому, немов пергаментному, обличчі. – Ми отримали ваші листи, де ви пропонуєте зібратися і порадитися, а не запрошення на вечерю.

– Ну, одне другому не завадить, – знизав плечима Вишневецький. – Тим більше в гостях скоріше я, мої ледарі ще тільки підводять обоз з табірним майном до нашого стану. Тож давайте краще вип'ємо і знову наллємо кубки, лише після того підійшовши до розмови.

Усі присутні, виключаючи Заславського, погодилися, і за хвилину лакеї вже наповнювали їхні кубки медом. Старий зі злістю відіпхнув служку і сів, надувшись, як сич. Погляд вицвілих очей не зводив з Вишневецького. Нарешті той помітив це і відповів не менш пильним поглядом, після чого Заславський знітився і відвів очі.

– Панове, я просив вас зібратися тут, тому що в нас є одне питання, яке ми маємо вирішити негайно, а саме: де влаштувати табір, а також дати хлопству битву. До мене доходять чутки, що єдиної думки по цьому питанню в нас немає, а значить, її потрібно обговорити, прийняти і в подальшому дотримуватись задля блага Речі Посполитої, – чітко карбуючи слова, вимовив Вишневецький.

– Чому б вам, князю, не почати з викладення власної точки зору щодо розташування майбутнього табору, – зарипів Заславський, немов немащений віз.

– О, я з радістю зроблю це після вас, пане Домінік, – крізь зуби кинув Вишневецький.

– Добре! – Заславський усе ж відпив з кубка, після чого пройшовся поглядом по обличчях присутніх. – Моя думка, підказана, до речі, присутнім тут паном Осинським, є такою: ми не повинні йти далі Костянтинова, наражаючи військо на напад від татар і козаків. Отаборитися потрібно тут, під фортецею Острозьких, вибравши для того місцину, яка б підходила для генеральної баталії більше нам, аніж козакам. Навпаки – рух до Пилявців грає на руку ворогу, тому що там ми змушені будемо стати табором на рівнині, де немає наймалішого простору для маневру кінноти.

– Але звідки така впевненість, пане Домінік? – перебив його Ярема. – Я, наприклад, берусь повести мої комонні підрозділи в бій на табір Хмельницького в Пилявцях, і повірте мені, мої військові товариші і жовніри зможуть показати баталію, достойну польського лицарства.

– Але ви перебиваєте мене, князю! Я ще не закінчив, – з незадоволенням мовив Заславський.

– Продовжуйте! – Вишневецький зітхнув.

– Напрошується думка, – продовжив Заславський, – а чи не сам Хмельницький винайшов той сценарій наших з вами дій, до яких ми вдамося, вирушивши до берегів Пиляви?