Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 58

Цілу хвилину ніхто не знаходив що сказати. Ревіння натовпу за стінами шатра поволі ставало оглушливим. Серед нього вже навіть можливо було розібрати окремі голоси, які повторювали слова «конфедерація» та «зрада». Першим знайшовся Остророг.

– Ну що ж, панове, – спокійно констатував він, ховаючи лорнет назад у кишеню, – тепер, я вважаю, моя думка з приводу розташування майбутнього табору нікому не потрібна. Ясно, як білий день. Ми або вирушаємо в Пилявці, або залишаємося без війська. Зі мною всі згодні?

Ніхто не відповів.

– Отже, головне питання наради вирішено. А зараз пропоную нам усім вийти і заспокоїти людей, доки процес остаточно не вийшов з-під контролю.

Усі, за винятком Ієремії Вишневецького, піднялися з-за столу. Князь, навпаки, демонстративно відкинувшись на спинку стільця, відпив з кубка і, одягши на обличчя мрійливий вираз, почав вдихати аромат медового вина. Домініка Заславського раптово осяяло:

– Послухайте, князю, а вас не турбує можливість конфедерації у війську?

– Аніскільки.

– І я здогадуюсь, чому!

Вишневецький заховав мрійливий вираз обличчя і холодним поглядом глянув на Заславського:

– Це ваше природне право! А римське право, що його прийнято застосовувати на теренах Речі Посполитої, вимагає доказів, а не пустих здогадів!

V

Битва під Пилявцями розпочалася ясного вересневого ранку, коли сонце нарешті вийшло з-за хмар після кількох тижнів дощів і мряки. Лагідними променями привітало воно похмурі береги Пиляви, жовтувато-сиві вежі замку і велетенський чотирикутник козацького табору на правому березі річки, на валах якого зібралося все стотисячне військо, слідкуючи за наближенням польської армади. Уважними очима, дехто з цікавістю, дехто зі злістю, а дехто й байдуже поглядав на розвернуті порядки ворогів, які з маршу перешиковувалися для атаки й з кожною хвилиною росли на очах, займаючи майже все видноколо лавами кінноти, піхотними каре, возами артилерійських підрозділів і військових та панських обозів. Сурми й ріжки лунали, плутаючи команди з різних сторін польського обозу, свіжий вітерець тріпотів тисячами різнобарвних прапорів, штандартів і хоругв над реґіментами. Серед них козаки змогли роздивитися й герби провідців ворожого війська – над центром війська, котрий витягувався в довжину і спрямовувався на козацькі шанці перед греблею Пилявецького замку, що її мали боронити кількасот козаків Івана Богуна, вітер бавився гербовою хоругвою Вишневецьких з великим, шитим золотом зображенням гербу Корибут – на блакитному полі під трьома страусовими пір'ями срібний хрест із трьома перехрещеними кінцями і золотим півмісяцем ріжками вниз та шестипроменевою зіркою. Поряд із цією величною хоругвою штандарт Домініка Заславського з двома півмісяцями, списом і зіркою на блакитному полі здавався чимось другорядним, незважаючи на те, що це був герб найбільш старовинного роду української шляхти, тобто князів Острозьких. На правому крилі гордовито майоріла хоругва Миколая Остророга з перехрещеними мечами на кривавому полі, зліва в бій вели знамена Конєцпольського – герб Побог зі срібною підковою на багряному полі, оберненою ріжками донизу, яку увінчував золотий хрест, а на нашоломнику було зображено собаку в нашийнику. А проміж тих гордовитих, відомих усій Європі знамен сотні й сотні менших, мало кому відомих, але не менш амбіційних і гонорових, як і їхні господарі.

Хоча до польського війська залишалося ще понад дві версти, на валах козацького табору було добре чути гуркіт копит і брязкіт обладунків на лицарях, хрипкі команди офіцерів та іржання коней. Тривожно засурмили сурми й тут, і артилерія, котра мала першою вступити до бою, почала поспішну підготовку – гармаші й обслуга забігали біля гармат, вимірюючи їх за допомогою нюрнберзьких квадрантів, засилаючи до стволів заряди пороху та чорні чавунні гостинці. Перед козаками на валах поїхали на баских конях старшини, востаннє перевіряючи, чи все готово до битви, чи вдало вишикувані козаки, чи міцно сковані колеса возів для відбиття ворожого нападу. І хоча від навальної атаки козаків захищали води Пиляви, особливо широкі після дощів, табір готувався прийняти на груди потужний удар ворожої кінноти.

Першим битву почав, не погоджуючи свої дії з рейментарями, київський воєвода Ян Тишкевич. Його драгуни несподівано вирвались із загального шикування і кинулися на шанці перед греблею зі списами напереваги. Попереду усіх мчав, вимахуючи палашем, сам воєвода, в блискучому панцирі, з криваво-червоним плащем за плечима, зі строкатим павичевим пером на мідному шоломі і родовим гербом Лілева на шитій сріблом хоругві. Не ховаючись за спини жовнірів, подавав приклад хоробрості та відданості справі захисту ойчизни. І хоч як не намагалися козаки Богуна відстояти свою позицію, хоч глухли від гуркоту залпів мушкетів та гаківниць, змогли лише трошки прорідити лави нападників, а коли їм у фланг вдарили піхотні ландскнехти з піками та алебардами напереваги, Богун зрозумів – якщо він не хоче втратити сотню, повинен негайно відходити, залишаючи греблю.

– Відводь батаву! – крикнув він Нечипоренку, а сам поряд з Омельком і ще трьома десятками козаків став із шаблею наголо, утворюючи заслін, який дав би змогу сотні відступити з найменшою кількістю втрат.

І одразу ж стишили темп нападники, один за одним валячись під ноги козакам, подалися ландскнехти, зламали свій стрій, одночасно перешкоджаючи атакам драгун. А з-за греблі вже ревонули гармати Нечая – полковник рятував свого побратима, помітивши, яка сила суне на мізерну жменьку козаків на чолі з Богуном. За мить усе вкрили хмари густого білого диму, а коли вони розсіялися, на дорозі перед греблею залишилися лише кілька десятків лядського трупу, порубаного шаблями Іванового заслону і побитого кулями гармат з-за річки. Жовніри захоплювали шанці і поспіхом переобладнували їх для стрільби в протилежному напрямку. Польське військо, підкотившись на два стріли з луку до Пиляви, зупинилося, зберігаючи бойові шикування, а воєвода Тишкевич, розтягуючи губи в посмішці, від'їхав до знамен Вишневецького і Заславського, аби почванитись першою перемогою, котру він здобув ще до того, як коронне військо наблизилось на відстань атаки. Але не довго довелося радіти панові Тишкевичу. За якихось чверть години після цього ціла тисяча козаків Богуна, посилена чотирмастами запорізьких комонників Омелька Деривухо, пройшла по греблі, і немов кара Божа, впала на голови очманілих від несподіванки драгунів Тишкевича. Один могутній натиск – і побігли жовніри, втрачаючи своїх товаришів, яких без жалю рубали і стріляли з пістолів козаки, а запорізькі відчайдухи ще довго переслідували їх, на льоту збиваючи немов баняки з тину, безталанні жовнірські голови. Зупинилися, лише коли побачили ліс мушкетів, спрямованих на них із зовсім близького вже польського табору. А Тишкевич, котрий вже готовий був прийняти з рук комісарів лаври переможця, отримав натомість лише докірливий погляд Заславського і шипіння Яреми:

– Я волів би, щоб полковники в цьому війську були схожими на командирів, а не на вождів дикунських племен!

А колотнеча на греблі перед Пилявецьким замком продовжувалась. Не пройшло й півгодини після того, як Богун повернув собі контроль над нею і передовими шанцями, як знову змушений був відступити перед переважаючими силами противника і артилерійським вогнем з польського табору: Домінік Заславський, як він і вказував пізніше у своїх реляціях, звернутих до сейму, після того як вступив у битву полк київського воєводи, не знайшов іншого виходу, аніж підтримати його підкріпленнями і не допустити втрату бойового духу у війську, на виду в котрого терпіли поразку від мізерного ворожого війська його передові частини. Мушкетні залпи лунали один за одним з шанців, у яких, здавалося, не могло залишитися нічого живого після десятків потужних вибухів розривних порохових стрілен, а коли лави ворожої піхоти підходили зовсім близько, на шанцях знову і знову виростала могутня постать Богуна, оточена вірними козаками, і смертельний бій на шаблі розгорявся полум'ям ненависті, поливаючи розмоклу від дощів землю червоною вологою. Годину і ще одну годину утримували богунівці греблю, і лише ноші з важкопораненими довгою чередою тяглися в козацький стан, та виростала гора ворожого трупу перед шанцями. Уже й спішилися, нагнавши коней до обозу запорожці Омелька, вже й охоплений тривогою за долю побратима Нечай вислав кілька відділів козацтва в підмогу Івану, а бій усе не вщухав. Лише громи залпів захлинаючись перетворилися на безладний тріск пострілів, лише дзвін криці супроводжували крики поранених. А полковник Нечай, весь перетворившись на увагу, вигравав жовнами і міцно притискав до ока далекозору трубу. Відчайдушний і безшабашний гуляка, полковник Нечай полотнів від побоювань, що ось-ось побачить, як ворожа рука вкоротить віку його побратиму. Всією душею рвався він, щоб допомогти Богуну, стати поруч з ним, прикриваючи, як то не раз бувало під час буремного січового юнацтва. Але не міг цього зробити полковник Нечай, натомість відчував напівсвідомий страх, страх, який ніколи б не оселився в його душі, якби йому довелося бути там, де тепер перебував Іван Богун. І раптом, наче грім серед ясного неба: