Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 74

Сам Хмельницький у цей час пройшов майже до самого Зборова і прямо з маршу, не очікуючи на детальну розвідку, вдарив на польські війська сорока тисячами козацької і тридцятьма тисячами татарської кінноти. Воістину страшним стала для королівського війська та рокова переправа через болотисту річку Стрипу – коли поляки, розділившись на дві половини, вирушили двома мостами на протилежний бік річки, авангард Хмельницького вже закінчував винищувати п'ятитисячний розвідувальний загін польського війська і вирушав на зіткнення з неготовими до нападу основними силами супротивника. І захиталася Річ Посполита під ударами козацьких списів. Задрижала усім своїм тілом, розуміючи, що останньої поразки їй не пережити. Сотнями валячись з коней, гинуло лицарство польське, останнє з того, що його ще змогло зібрати гасло, підняте самим королем. Козацькі сотні, вдало змінюючи напрямок удару і маневруючи полем бою, потіснили спочатку праве, потім ліве крило, відкинули їх за Стрипу і почали гнати до Зборова, все зменшуючи відстань до поразки поляків і остаточної катастрофи польсько-литовської держави, яка пережила велике протистояння з Тевтонським орденом і Ґрюнвальдську битву, витримала експансію Османської Порти, територіальні зазіхання шведських королів і інтриги династії Ґабсбурґів. Але на те, що трапилося далі, не очікував ніхто. Навіть промислом Божим навряд чи можна назвати підступну зраду Іслам-Ґерая, котрий вже приймав у себе в шатрі готових на будь-які умови польських послів.

– Уруси мої союзники, це так, – спокійно промовляв хан, сидячи у вкритому позолотою троні на підвищенні в центрі свого величезного шовкового шатра і перебираючи пальцями блакитні перлини чоток. – Хмельницький-бей мій друг і він завжди чесно виконував свої обов'язки у рамках укладених між нами домовленостей. Чому я повинен слухати послів Ляхистану і чинити так, як потрібно їм? – вимовив він тоном втомленого ментора, але, не давши можливості відповісти послам, одразу ж продовжив: – Нехай мої друзі не поспішають, я сам дам відповідь на поставлене мною запитання. Адже вони не будуть сперечатися, що доля Ляхистану майже вирішена, і Хмельницький-бей, якщо він цього, звичайно, захоче, зможе посісти трон польських королів уже найближчим часом? Це істина, яка дуже скоро може стати реальністю. Тепер я повинен вирішити, чи несе такий стан речей вигоду моїм, татарським добрам. І я бачу, що не несе він мені жодної користі, а мудрий і всемогутній Аллах підказує мені: не вигоду, одну лише загрозу принесе таке закінчення війни, котру мої хоробрі батири допомогли виграти урусам. Тож я, напевне, зможу допомогти Ляхистану. Зможу, звичайно, якщо мої польські друзі погодяться на деякі мої умови…

Так, перемога Хмельницького і незалежна та сильна українська держава на північному кордоні ханства була зовсім не бажаною для Іслам-Ґерая. Навіщо допомагати знищити одного з ворогів і посилити цією перемогою іншого, якщо можливо утримувати нестійкий баланс їхніх сил і взаємне ослаблення один одного безкінечною війною? Хіба ж не кращий вихід для Бахчисарая у такому стані речей?

Хмельницький був на межі зриву, коли почув про рішення хана припинити наступ своєї кінноти і його пораду зупинити наступ козацьких полків.

– Я розвію вітром трикляте бусурманське плем'я! – кричав він, кидаючись наметом з боку в бік, немов загнаний в глухий кут тигр. – О, тричі невдячні собаки! Як міг він, кому я вірив, як міг так вчинити і вкрасти в мене перемогу, до якої я йшов увесь цей час, задля якої вкрив Україну ріками крові і горами трупу?!

Але що він міг вчинити, окрім шаленого вияву люті? Розумів-бо: якщо не послухати хана, він, скоріше за все, не лише припинить битву, а й, цілком ймовірно, вдарить своєю кіннотою на козаків. Польські війська, які тепер, після вдалого для козаків початку битви в безладі відступали до Зборова, повернувшись, довершать почате татарами, і козацька армія, поділена завдяки непокірному Збаражу на дві частини, опиниться перед найстрашнішою загрозою з початку визвольної війни. І немов страшний звірячий рик вихопився з горлянки гетьмана. Він нарешті осягнув усю глибину своєї поразки. Поразки після стількох успішно проведених баталій, після славних і блискучих перемог.

– Давайте в полки гасло припинити наступ! – застогнав він, повернувшись спиною до полковників і генеральної старшини, які очікували його наказів, і так зціпив між собою руки, що пальці на них побіліли. – Ти несправедливий до мене, Боже! Ти несправедливий до України…

IV

– А заграйте-но, музики! Та так заграйте, щоб геть викинути із серця тугу! – Омелько щосили гепнув своїм пудовим кулаком по дошках столу, аж на ньому підстрибнув посуд. – А ти, шинкарю, неси ще горілки! Та викинь к бісу свої наливки, вишнівки та варенухи! Доброї горілки давай, з перцем, щоб як вогонь! Може, хоч вона подарує мені забуття і випалить із грудей сором! Соромно! – видихнув він і вихилив черговий кухоль пекучої, немов вогонь, перцівки. Видихнув, провів по обличчю долонею і кілька хвилин сидів, упершись у почорнілу від кіптяви стіну поглядом скляних очей.

Раптом його погляд упав на кількох міщан, котрі притихли за столом в іншому кутку шинку і сьорбали свої страви, закусуючи випите.

– Так, пани ласкаві, а вам і горя нема! – ревонув Омелько щосили. Міщани боязко озирнулися і про щось стурбовано зашепотіли. – Голосніше, музики, та веселіше, чорт би вас усіх побив! – І Омелько жбурнув у музик, котрі вигравали, стоячи поряд з його столом, жменею срібних монет.

Бандурист, натягнуто посміхнувшись, прискорив ритм і вшкварив гопак, за ним срібними переливами поспішила сопілка, весело задзвенів бубон. Шинкар, покосившись переляканим поглядом на оголену карабелу, що лежала на лаві поряд з Омельком, швидко поставив на стіл пляшку з оковитою і бігцем повернувся до шинквасу. Він уже потай молився своєму іудейському богові, щоб той взяв назад увесь заробіток, отриманий на цьому божевільному запорожцеві, і зробив так, аби той негайно покинув стіни його шинку і ніколи більше не зустрічався на життєвому шляху. Двадцятирічний досвід у шинкарській справі підказував – п'яний запорожець є смертельно небезпечною людиною для будь-кого, хто стане на його шляху. У разі якщо в п'яного запорожця розум затьмарено не лише оковитою, а й душевною хворобою, небезпека зростає втричі, а голова, на яку впаде його гнів, може бути навіть головою людини, яка у жодному разі не бажає перейти запорожцю дорогу. О, нелегка шинкарська доле, чому ти така жорстока, чому сушиш мозок тваринним страхом перед такими, як цей козак, і не допомагаєш уникнути зустрічі з йому подібними?

– Сумно! Сумно! – Омелько подивився на музик поглядом, від якого вони на мить замовкли. – Чому сумно? Тебе запитую, юначе! – він указав на юнака, котрий був у служках у бандуриста і тепер стояв позаду нього, намагаючись стати непомітним для козака.

– Не з-з-знаю, п-п-пане, – перелякано вимовив молодик.

– Не знаєш! А звідкіля тобі знати, малий! Козаку сумно! – від погляду, яким повів Омелько по шинку, міщани за крайнім столом не сперечаючись піднялися і тихцем вислизнули з приміщення. – Що ви знаєте, продажні душі, про тугу козацьку?! – черговий келих влився до Омелькової горлянки, а спустошена череп'яна посудина полетіла в кут, розбиваючись на сотню дрібних скалок. Омелько підхопив шаблю і, пограваючи нею, вказав на найближчого з музик: – Ось ти, ти вважаєш мене непотребом?

Музику, котрий грав на сопілці, перетрусило.

– Най Бог милує, пане хороший!

– А ти? – лезо карабели зметнулося в напрямку іншого музиканта.

– Поважаю, як батька рідного! – промимрив наляканий волох з бубном.

– Горілки!!! – вишкірив зуби Омелько і, не очікуючи на допомогу переляканих на смерть служок, до країв наповнив свій кухоль. Карабела, дзенькнувши, полетіла під стіл.

– Вірив! Як самому собі, йому вірив! Навіщо продав нас, Хмелю?! – заревів Омелько і завмер, охопивши голову руками. – Навіщо, Хмелю?…

Цієї миті вхідні двері рипнули, пропускаючи нового гостя. До низького і закіптюженого приміщення шинку увійшов ошатно вбраний, стрункий і ставний козацький старшина. На мить затримавшись поблизу дверей, він оцінив ситуацію і ступив усередину, махнувши рукою жидові біля шинквасу: