Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 71

– Тримаємо! Тримаємо, молодці! – почув Іван власний, неймовірно напружений голос і з силою опустив лезо своєї шаблі на одне з ворожих ратищ, на кілька дюймів позаду чорного охвістя хижо загостреної рихви. Ратище переломилося навпіл. Поряд Іван почув хрипкий сміх Савки Обдертого:

– Схоже, прийшла й наша черга, Богуне! Раз мати породила… А славно ми пожили, пане Іване!

– Рано ти тризну за нас починаєш! – вигукнув Іван, усією душею чинячи опір почутому від запорожця. – Стоїмо, братчики, тримаємо!

Десяток за десятком козаки почали відходити сходами на галерею, а звідтам на штурмові драбини, відступаючи з повним жалю серцем з ворожого табору, який так щасливо захопили, де були повні надій розширити успіх і нарешті закінчити таку довгу і важку облогу тричі проклятого Збаража. Вони поспішали – з обох боків галереї ляхи вже розбирали зроблені нашвидкуруч завали і ось-ось могли вдарити з боків, на цей раз остаточно відрізуючи шлях до відступу для тих, хто залишався ще на дворищі.

Через п'ять хвилин на подвір'ї залишалися лише сорок козаків на чолі з Богуном. Відійшов, не забажавши сперечатися з Іваном, і Омелько Деривухо зі своєю півсотнею. Поряд були лише вірний Нечипоренко, Микола Охріменко і Савка, якого вже кілька разів встигли поранити. Решта козаків по обидва боки від сотника була не в кращому стані. Усі вони добре розуміли, що саме їм, скоріше за все, доведеться стати відкупом за життя решти сотні, але ні один не відступив, мужньо витримуючи шалений натиск поляків. Ось впали під зрадливими ударами велетень Пилипенко, мовчазний Тетерка і сміхотливий Тарас Гуска. Полишили стрій, затискаючи важкі рани, Іван Коваль і Данило Рудий.

– Тримаємо, браття, тримаємо! – кричав Іван, але голос його, дедалі слабший, ледь лунав серед гуркоту бою.

Десять хвилин. Страшних десять хвилин витримав Богун із своїми соратниками, стоячи на нижніх сходинках галереї, доки не почув умовленого гасла, котре свідчило про те, що основні сили сотні відійшли від стін і знаходяться в безпеці.

– Ми витримали, Савко! – крикнув Іван і тієї ж миті помітив, як Савка, підставивши лезо своєї шаблі під удар жовнірської піки, пропускає другий, спрямований йому в груди удар. Як кільчастий панцир на грудях побратима рветься, пускаючи глибоко у плоть гостре і широке лезо рихви, як Савка, округливши очі від несподіваного болю, випускає з руки мокре від крові руків'я дамаської шаблі і починає осідати. Мить, і він уже на землі, а зарослий багатоденною щетиною ландскнехт з розкритим у крику ротом щосили всаджує в череп козака, проламавши шишак, довгий блискучий дзьоб келепа.

– Савка! – щосили заволав Богун і кинувся до Обдертого, хоча й розумів, що допомогти тому уже не спроможний. – Савка!

І раптом, відчувши страшний удар у груди, Іван завмер на місці. Немов поглядом сторонньої людини побачив він за кілька кроків від себе озброєного кушею [45] жовніра і коротку, але досить грубу стрілу від цієї зброї. Стріла на дві долоні стирчала з його, Іванових, грудей. Він хотів ще щось крикнути, змахнути шаблею і заспокоїти навік жовніра, котрий метушливо вкладав на раму куші другу стрілу, але сили зрадили його. Рука мляво опустилася, впускаючи шаблю, а з горлянки вихопилися не крик, а лише здавлене харчання і струмочки гарячої крові. Він ще встиг побачити, як простромив шаблею стрільця з кушею хтось із його козаків, а потім відчув, що в очах починає тьмаритися, і неслухняні ноги вгинаються.

– Пана сотника поранено! – долетів немов крізь вату, чийсь крик. – Нашого Богуна дістали! – і почав провалюватись у дзвінке небуття. Останнім, що відчув Іван, були чиїсь руки, котрі підхоплювали його і кудись тягли. Чорний морок впав на нього, не давши осягнути, в який бік несуть його ті руки.

Розділ VIII

І

Чорна потріскана земля була зовсім голою і не несла на собі бодай малої билинки, не те щоб деревця або кущика. Рівна, немов стіл, вона здавалася безкінечною, без пагорба, без долини. Лише неосяжна далечина поритої тріщинами, чорної, немов вугіль, зовсім сухої землі. Небо над тією рівниною теж було чорним. Воно немов ковтало промені розташованого над обрієм сонця, не відбиваючи їх, і тому яскраве світило могло кидати на землю лише примарне сяйво, схоже на світло місяця уповні. А посередині рівнини, зовсім не далеко від Івана, котрий стояв у задумі, не в змозі вирішити, куди ж піти цією дивною місциною, розташовувався невисокий частокіл. Невисокий і чорний. Чорний, як і все тут. За ним вгадувались дахи кількох будівель.

– Хутір, – сказав сам до себе Іван і здивувався, як пролунав його голос, лунко, немов у діжі. – Якщо є хутір, повинні бути і люди, – додав він за хвилину, вирушаючи в напрямку дивних будівель. Підбори його сап'янців м'яко занурювалися в пересохлу, перетворену на чорний пил землю, хоча курява не здіймалася після його кроків, а звук ходи майже не чувся. Він йшов і намагався поглядом проникнути за частокіл, роздивитися його внутрішній устрій і можливих мешканців. Хто вони, ті загадкові люди, які знайшли прийнятним для себе проживання в такій непривітній місцевості? А може, все, що, він бачить навколо, то результат якоїсь страшної пожежі, котра змела з поверхні землі все живе, чомусь зглянувшись над крихітним хутірцем і залишивши його на поверхні безкрайої пустелі? Крок за кроком Іван наближувався до частоколу. Он і ворота. Вони розчинені настіж, немов запрошуючи подорожнього пройти крізь них, пристати на жаданий спочинок після довгої і важкої мандрівки крізь чорну пустелю. Іван повільно пройшов через браму і зупинився, розглядаючи внутрішній устрій хутора. Але що це? У колі почорнілого невідомо від якого полум'я частоколу не було звичних для звичайного хутора будівель чи споруд. Не було світлиць, не було комор або хлівів, не було взагалі нічого, окрім важкої дубової брами висотою у два сажні і завширшки не менше чотирьох. На відміну від воріт хутора, вона була щільно зачинена. Дуже повільно Іван наблизився до тієї брами і завмер, вивчаючи її потріскану від часу поверхню. Зі щілин брами до нього долетів ледь відчутний подув свіжого вітерцю, напоєного неймовірно запашним ароматом. Чудернацьким розчином змішувались у ньому пахощі весняного саду і терпкий запах полину, аромат свіжозораної землі і хліба, котрий щойно дістали з печі, буяння троянд і першої гілочки бузку після довгої зими. Іван мимоволі завмер, насолоджуючись почутими пахощами і зажмурив очі від насолоди. Неземний аромат немов легкою музикою сповнив його свідомість, примушуючи забути про все. Здавалось, пройшла безодня часу, доки він розкрив очі і продовжив огляд кованих залізною шиною дубових колод. Біля однієї з верхніх завіс Іван нарешті помітив важке залізне кільце, до якого ланцюгом був причеплений великий дерев'яний молоток. Він неквапно взяв його до рук і обдивився. Так, сумнівів бути не могло – цю річ повісили сюди саме задля того, щоб нею стукати у браму. І це говорило про одне: якщо хтось стукає у браму, неодмінно повинен бути той, хто почує стукіт.

– Господи, куди я потрапив? – уголос промовив сам до себе Іван. І раптом його осяяла думка! – Невже це…

Він обережно повісив молоток на місце і повернувся спиною до брами. Тепер картина дещо змінилася – частоколу не було, а навкруги тяглася все та ж безкінечна чорна пустеля. Він зробив спробу обійти браму і подивитися на неї з протилежної сторони, але це виявилось неможливим. Куди б не йшов Іван, він бачив перед собою з одного боку потріскані колоди брами, з другого – невеселу чорну пустелю.

– Схоже, ти не залишаєш мені іншого виходу, – задумливо почухав Іван порослу щетиною щоку. Він знову взяв у руки молоток і з силою кілька разів вдарив ним у бронзовий таріль, прибитий цвяхами до дощок, очевидно, задля цього. Удари гулко віддалися луною. Іван зачекав кілька хвилин. Нічого не змінилося. Він нетерпляче схопив молоток і знову заніс його для удару. Саме тієї миті брама почала розчинятися. Повільно і м'яко, без рипу і взагалі будь-якого звуку. Ось шпаринка поміж її половин стала завбільшки з голку, ось вона виросла завширшки з олівець, потім палець, долоню. І несподівано Івану в очі вдарив цілий потік яскравого світла, білосніжно-білого і теплого, нестримним потоком чогось неймовірно важливого, охопивши все його єство. Яким невагомим стало тіло тієї миті, який спокій поселився в думках! Так, Іван не помилявся. Брама вела саме туди, куди він подумав. І він готовий був пройти крізь неї. Втягнувши із силою в себе повітря, він зробив крок назустріч світлу. І лише в останню мить зупинився, дослухаючись до розпачливого голосу, який йшов невідомо звідки і кликав його. То був голос Ганни. Схвильований і тужливий. Вона кликала його і він чув, що вона готова ось-ось зірватися нестримним риданням. Іван швидко зробив крок назад і з силою наліг на важку браму, закриваючи її.