Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 28

– Ти не мене розшукуєш, козаче?

Вона стояла, кутаючись від вечірньої прохолоди у червоний оксамитовий кунтушик, – той самий, у якому Іван бачив її востаннє. Байдужним поглядом позирала на Богуна. Він одним рухом підхопився і застиг перед нею, не знаючи, що відповісти. Від несподіванки і думок, які мав хвилину тому, все в голові перемішалося.

– Я не міг тебе відшукати… – промимрив нарешті.

– Тому тебе відшукала я.

– Це… Це чудово! Чудово, що ти… Я боявся… – Іван раптом натрапив на її погляд і розгублено замовк.

– Ти думав, що я потонула? – немов прочитала його думки дівчина і саркастично посміхнулася. – Але ж це завдяки тобі я попала в бурю, отже, твій страх за мене принаймні дивний. Мені навіть здається, що він більше схожий на страх за свою совість. Адже так виглядає переконливіше?

– Але це зовсім не так! – вигукнув Богун. – Я хотів зробити як краще!

– Звичайно, – з байдужістю знизала плечима дівчина. – Самі лишень добрі наміри. Навіть коли в них немає ніякої потреби… Що ж, давай присядемо, я втомилась. Уперше в житті довелося тягнути важкі човни. Вони теж з причини добрих намірів?

Не очікуючи на відповідь, вона сіла на теплу, порослу травою землю. Іван, почуваючи себе незграбним, сів поряд.

– Як тебе звати, горе-рятівник? – тепер у голосі Іванової полонянки лунали нотки гіркої іронії.

– Іван… Іван Богун. Мій батько – реєстровий хорунжий з Поділля.

– Син реєстрового хорунжого, – похитала головою вона. – Що ж, син реєстрового хорунжого, я голодна і мені зимно. Я не маю, до кого звернутися, тому й знайшла тебе.

Іван знову підхопився на рівні.

– Я… Я миттю! Я щось принесу! – він швидким кроком кинувся туди, де розташувалися запорожці, але одразу ж спинився і нерішуче поглянув на неї.

– Ти тільки зачекай на мене! – мовив гаряче.

– Іди, не бійся, я не втечу без вечері і теплого одягу. Для цього сьогодні трапилося надто багато подій, і я втомлена.

Іван швидко пішов, майже побіг до чайки. За кілька хвилин уже й повертався. В руках мав мідного казанка з саламахою і кілька сухарів. На плечі накинув потертий кобеняк з овечої шкіри. Швидко підсів ближче до дівчини.

– Ось, – простягнув їй казанок і сухарі, – вибач, але це все, що я можу запропонувати. Харчі закінчуються.

Але дівчина без зайвих слів підтягла до себе казанок і почала їсти. Відкушувала маленькими шматочками грубу страву, болісно кривилася, коли гризла твердий, немов камінь, сухар. Богун потайки кидав на неї захоплені погляди. Йому здавалося, що навіть те, як вона їла просту козацьку поживу, було зроблено гарно і дуже витончено. Він мовчки спостерігав за нею, не в змозі відірвати погляд. На душі сором дивним чином змішувався із захопленням. Сором за присохлу до казанка саламаху та кобеняк, від якого тхнуло кінським потом, і захоплення тим, як вона рухається, їсть, позирає на нього. Як підіймаються і опускаються в такт диханню під оксамитом кунтуша її невеликі, але пружні перса. І знову на нього находило те дивне відчуття, яке зазнав вперше кілька днів тому, коли зустрів її в палаці санджак-бея. Іван не міг зрозуміти, звідкіля береться це тепле почуття до людини, яку він бачив лише другий раз у житті.

Нарешті дівчина відставила казанок. Богун похапцем відшпилив від очкура і подав їй флягу з джерельною водою. Вона зробила кілька ковтків і повернула флягу, ледь хитнувши головою на знак подяки. Іван підвівся на коліна і накинув на неї кобеняк. У цьому шитому на плече добрячого козарлюги плащі вона майже потонула. З насолодою згорнула на грудях кудлаті фалди так, що з-під вовни виглядало лише її миле личко.

– Ніколи не думала, що такі прості речі можуть спричинити таке задоволення! – вдихнула вона прохолодне повітря, – Але я, здається, залишила тебе без вечері і теплої постелі?

– Не переймайся, – змахнув рукою Іван, – щось виметикую. Тобі зручно?

– В умовах, які склалися, зручно. Я весь час кажу собі, що могло бути гірше.

Іван кілька хвилин насуплено мовчав. Потім поглянув на неї.

– Ти дозволиш мені запитати тебе про щось?

– Запитуй, – знизала плечима дівчина.

– Як твоє ім'я?

– Навіщо тобі? – відповіла вона питанням на питання.

Іван знизав плечима і відповів просто:

– Ти мені подобаєшся. Дівчина навіть засміялась.

– Але ти мені не подобаєшся! – сміючись відповіла вона.

Іван не відступав:

– І все ж?

– Якщо тебе так цікавить, можеш кликати мене Ганною.

– Гарне ім'я.

– Мені про це вже говорили, і неодноразово.

– А звідки ти, Ганночко?

Ганна з викликом поглянула на Богуна, і він побачив у її очах хитруваті вогники.

– Ти допитливий, козаче. Скільки ж тобі років такому?

– Скоро виповниться двадцять.

– Старший на цілих п'ять літ… З Бару я. Чув про таке місто?

– Як не чути! Наш хутір поблизу Вороновиці, а це ж зовсім поряд!

– Ти ще й земляк?

– Виходить, що так.

Ганна підвелася і обтрусила з одежі кілька сухих травинок.

– Ну от що, син реєстрового хорунжого. Час мені йти до своїх. Бувай здоровий, – вона трохи помовчала і раптом пом'якшила непривітний до цієї миті голос, – дякую тобі за все…

– І за те, що витяг тебе з неволі? – раптом вихопилося в Івана.

Вона не відповіла. Рвучко повернулася і пішла геть, мов попливла у вечірніх сутінках. Іван ще деякий час дивився їй вслід, після чого неспішно покрокував туди, де розмістилася команда його чайки. Задумливо роздивлявся вкриті сивою імлою мороку округи і чухав потилицю. Не міг зрозуміти, що відчуває гостріше: радість від того, що вона залишилася живою і неушкодженою після бурі, і він врешті знайшов її, чи смуток від того, що вона так швидко пішла. Іван вкотре ставив собі питання, на яке не мав відповіді: чому ж усі думки навколо неї, знову і знову? Чому стоїть перед очима і не дає спати, немов мана?

Нарешті Богун тихо пройшов поміж козаків, які розкинулися у живописних позах прямо на землі, та влігся поблизу Нечая і Обдертого. Ті вже давно і безтурботно хропли, підклавши під голови кулаки. Ліг, відкинувшись навзнаки, і почав роздивлятись високе зоряне небо над головою.

Цілий океан зірок. Міріади дрібних холодних цяточок, які ледь помітно мерехтіли, підморгуючи юнаку, наче старому знайомому. А в зеніті, між розсипами зірок, застиг тоненький блискучий серпик місяця. Знайома, багато разів бачена картина. Під долонями м'яка шурхітлива трава, ніс відчуває пахощі степу, змішані з вогким ароматом ріки, а вуха вловлюють плюскіт невідомої живності в недалеких очеретах. Усе, як раніше, до його повної вражень мандрівки за Чорне море. Але дещо змінилося в ньому самому. Чомусь не втішає краса природи. Чомусь не йде сон, а серед зоряного неба, видимі лиш очам закоханого юнака, визирають знайомі риси. Усі думки навколо неї, у голові вдесяте носяться ті слова, що повинен був сказати їй, але не наважився…

Змучений думками не менше, ніж денною працею, Богун заснув далеко за північ. Але й уві сні бачив її усміхнене обличчя, чув слова, якими вона розмовляла з ним. І якби хто заглянув уважніше в обличчя молодого Богуна, він неодмінно б помітив, що той ніжно посміхається. Життя поступово розкривалося перед ним, приносячи з собою азарт бойовищ, версти шляхів, знайомства з новими людьми, новий досвід і нерозділене поки що кохання. І воно все було попереду, таке велике, повне невідомих подій життя.

Розділ IV

І

Не тишею, ладом і взаєморозумінням прийшли в Україну тридцяті роки сімнадцятого сторіччя, лише новим кровопролиттям та ворожнечею між польським та українським народами. Підстаркуватий король Сигізмунд, який усе своє життя перебував таємним членом ордену єзуїтів, сам того не розуміючи, копав яму під фундаментом Речі Посполитої, коли йшов назустріч побажанням Папського Престолу у впровадженні в Україні засад унії 1596 року. Король намагався обернути грецьку православну церкву під оруду Ватикану. Ту церкву, яка ще від часів київського князя Володимира Великого несла слово віри народу України. Цілком зрозуміло, що такі спроби були приречені на шалений опір з боку українців і в першу чергу представників українського воїнства – козаків. Ця боротьба, розпочата ще Северином Наливайком, йшла то притихаючи, то розгоряючись з новою силою вже майже сорок років, і Україна не збиралася капітулювати. Ще не забуто було ляхами приголомшення, яке охопило коронних гетьманів після різанини, учиненої козаками над шляхетними вояками Золотої роти, [47] страти запорожцями гетьмана реєстру Грицька Чорного, якого було призначено на гетьманство польською владою, захоплення запорожцями Корсуня, Чигирина, Черкас, Канева, Переяслава. Тривожні звістки летіли до Конєцпольського у Бар одна за одною – Україна палає. Знову палає… Але ще повним сил почувався пан Станіслав! І полетіли до шляхти Волині, Галичини, Поділля, Брацлавщини і Подніпрянщини посланці коронного гетьмана із закликом оголошувати шляхетне посполите рушення супроти козацького свавілля. Характеру хрестового походу було надано католицьким духовенством виступу війська. А Орден домініканців пішов ще далі – ченці освятили меч коронного гетьмана і тричі обнесли його навкруг костьолу, подавши Конєцпольському з благословенням на поголовне винищення українського населення. Та не допомогло таке благословення гетьманові. Не знало військового щастя його дванадцятитисячне військо в тому поході. Не взнало б і надалі, якби не сталося між реєстровим і запорізьким козацтвом розбрату – поміркована частина війська, що складалася з реєстровців, котрі пристали до повстання, пропонували піти на переговори з ляхами, тоді як запорожці на чолі з Трясилом мали намір продовжувати війну. Радості коронного гетьмана не було меж, коли він дізнався, що вороже військо розколоте навпіл внутрішніми негараздами, і Трясило з частиною війська вирушив на Запоріжжя. Тепер він міг починати переговори з реєстровою старшиною – людьми, з якими завжди можливо було домовитися за допомогою пустих обіцянок і невеличких поступок, наданих їм особисто. І переговори відбулися. Козакам, у відповідь на припинення бунту і видання захопленої під час боїв армати і полонених шляхтичів, було обіцяно реєстр у вісім тисяч чоловік. Новопризначений старший реєстру Тимофій Орендаренко радо погодився на умови і навіть зголосився по першому заклику вирушати з полками на захист Речі Посполитої. Йому було невтямки, що Конєцпольський і не збирається виконувати своїх обіцянок – ще сидячи в ридвані по дорозі до Бару, він надиктував писарю універсал, в якому визнавав Переяславський договір таким, що не має дійсної сили, і велів козацтву опиратися на Куруківську угоду. Тож не дивно, що Запоріжжя загуло і продовжило війну з брехливою польською владою. І нічого не міг поробити з цим Орендаренко, окрім як зняти з себе повноваження, надані короною, і передати їх черговому польському ставленику – Іванові Петражицькому-Кулазі. Кулага повів себе дивним чином: замість того, щоб обстоювати права козацтва і православної церкви, повів реєстровиків на Запоріжжя і розпочав там бойові дії з Низовим військом, за що і був дуже скоро страчений своїми ж таки козаками.