Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 26

– А що, Іване, зажурився, за домівкою скучив? – весело поплескав Богуна по плечу Омелько.

– Мені й тут добре, – знизав плечима Іван. – А хіба що?

– Мені нічого. А от ти, бачу, сидиш сам не свій.

Іван відчув, що червоніє. Неймовірно! Невже на його обличчі так легко прочитати те, що лежить у нього на душі!

– Тобі так здається, – усіма силами намагаючись виглядати спокійним, буркнув Іван.

– Здається, то й здається, – байдужно мовив Омелько. – У будь-якому випадку не журися.

– Я й не журюся.

– От це добре. Радий я за тебе, Іване! – Омелько жартівливо скуйовдив Іванового оселедця. – Добрий рубака з тебе виріс, ох добрий! Старий Федір потішився б, якби бачив тебе в ділі. Прийдемо ось у Січ, їй-бо, листа йому справлю, похвалю.

Іван мовчав, не знайшовшись, що відповісти на похвали курінного отамана. Омелько зітхнув.

– Нам би лише повернутися… Ще одна трудна справа чекає на нас попереду.

– Справа? – стрепенувся Іван.

Омелько посміхнувся.

– Сподобалася козацька робота?

– Цілком.

– Бачу. Та не така то справа, про яку ти подумав. Ми переобтяжені здобиччю, з нами півтори тисячі невійськових, тож у бій без крайньої необхідності не поліземо. За бажанням отримати малу крихту можна втратити все, – говорили мудрі. Нам би, Іване, до Микитиного Рогу тихцем пройти та турка не розбудити.

– Але ж під Очаковом ті галери! – згадав Богун.

– У тому й річ. Тепер їх, напевно, ще більше, тож нам до лиману шлях закритий. Розвіють по вітру з гарматним димом так, що й кісток не зберемо. Колись, бувало, ми й наскоком йшли… Славні оказії мали, криваві. Але тепер того не буде, Соколець не дасть. Цей мостивий пан перед тим, як у лоб кидатися, десять раз подумає, але знайде спосіб хитрістю обійти отоманина.

– Як?

– Я мислю, цього разу до Очакова не підемо.

– А куди ж? – розкрив рота Іван. Він не дуже добре знав гирло Дніпра, але пізнав його настільки, щоб розуміти – шлях назад лежав повз Очаків, і другої дороги не було.

– Побачиш! – хитрувато посміхнувся Омелько. – А поки що це військова таємниця.

Іван трохи помовчав, не наважуючись поставити наступне запитання, але нарешті подивився в очі Омелькові:

– А що буде з… що буде з бранцями, яких ми звільнили?

Омелько байдужно знизав плечима.

– Не знаю. Кожен сам обиратиме свою долю. Дехто залишиться в Січі, хтось повернеться в Україну. Тільки там для більшості радощів мало. Хіба рідні залишилися, а так… – курінний змахнув рукою. – Хату татарва спалила, дітей та батьків побили. Нещасні люди. Знаєш, багато хто з них не хоче повертатися назад, навіть ті, котрі не потурчені. Особливо баби. Вони вже й турченят в неволі народили, вбираються за їхнім звичаєм. Смішно сказати, вони на козака, єдиновірця, дивляться, як на ворога, і не дивно. Пропадуть тепер, швидше за все, якщо не підбере добра душа.

Іван після почутого мало не заскреготав зубами.

– Тоді задля чого ми веземо їх додому?! – мовив він гаряче. Більш гаряче, ніж йому хотілося б.

– Відомо, для чого, – Омелько взяв з лави пістоля, який лежав поблизу Богуна, недбало покрутив у руках і поклав назад. – Гарний пістоль, венеційська робота… Розумієш, Іване, татари, немов пошесть, точать сили землі нашої, і скоро вона стане схожа на пустелю. Тисячами з України женуть люд в неволю, в Подніпрянщині зникають цілі села, навіть міста. Так, немов і не було їх ніколи, не жили там слов'яни, перетворюючи дику пустку на родючий край, на землю, котра нам усім стала батьківщиною. І ця земля без людей, що працюють на ній, кохають її і звуть вітчизною, вона помирає. Вона потребує рук. Рук трударя, хлібороба. Вони, – Омелько вказав рукою у хвіст каравану, туди, де йшли фелюки, човни і човники з колишніми невільниками, – працювали задля процвітання нашого ворога, з яким б'ємося сотні років, живота не жалкуючи. Самі того не бажаючи, вони наносили Україні подвійну шкоду – спустошували своєю відсутністю її і звеличували працею Оттоманську Порту. Тож тепер нехай населяють хрещений світ або помруть.

– Але ж вони опинилися там не з власної волі!

– Авжеж. Але тепер це немає жодного значення.

– Це жорстоко…

Омелько зітхнув. Йому й самому було неприємним те, що він говорив Богуну. Але що поробиш, коли це правда?

– Романтичний юначе, – відповів він. – Твої уявлення про добро і зло, про жорстокість і милосердя дуже схожі на ті, котрі мав і я півтора десятка літ тому. Вони прекрасні. Але в них є одна велика вада – вони не мають нічого спільного з реальним світом. Життя – жорстока річ.

– І все ж це жорстоко! – уперто повторив Іван.

На сонце раптом набігла хмаринка, і вітер одразу ж посилився. Подекуди на вершечках хвиль з'явилися білі баранчики піни.

Омелько уважно подивився на небо. Там, розтягнувшись уздовж обрію, темніла сива стрічка хмар. Вони, поки ще далекі, оторочували край неба свинцевими тонами.

– До негоди це, не встигнемо до берега, – спокійно вимовив він. – Чому ти так за них переживаєш? Як котрий добрий козак, той не пропаде. Чи, може, за тією красунею сумуєш, що за кухоль горілки вторгував?

Іван спалахнув.

– Ти знаєш? Але звідкіля?!

– А чому ти дивуєшся? Поганий був би я отаман, якби не знав, чим дихають мої козаки. А у твоєму випадку ще простіше – братчики розповіли.

Богун деякий час мовчав.

– Вона теж хотіла залишитись, – озвався він трохи згодом.

Омелько уважно подивився на Івана і поклав йому на плече руку.

– Не картай себе. Ти вчинив вірно. Але тепер ти відповідаєш за неї, пам'ятай це.

– Пам'ятатиму, – твердо відповів Іван.

Омелько ще раз оглянув небо, поступово хмурніючи, потім попрямував до стернового.

– Здається мені, Богуне, – мовив він заклопотаним голосом наостанок, – що дуже скоро ми будемо вирішувати більш нагальні питання, аніж суперечки на тему жорстокості та милосердя.

На лавах почався рух – запорожці міняли один одного на веслах. Іван встав і пішов займати своє місце за опачиною. Стрічка хмар уже майже насунула на сонце. Вітер усе посилювався.

V

Буря почалася незадовго до опівночі. Скажений вітер з ревом кидався на чайки, рипів щоглами, тріпотів парусиною, в яку було загорнуто вантаж, холодною рукою вдирався під жупани і кобеняки запорожців. Незабаром сипонув косими струменями рясний дощ.

Великі, немов гори, хвилі набігали на байдаки, весь час загрожуючи потопити зухвальців, які так необачно насмілились кинути виклик стихії. Темним громаддям з'являлись вони з темряви, щоб за мить впасти на легенькі суденця, підхопити їх на свої могутні плечі і кинути в бездонне провалля. Десяток, сотню, тисячу разів. Холодна темрява плювала в обличчя струменями солоної морської води, а вітер робив відчайдушні спроби розірвати купку човнів, що горнулися один до одного. За ревом бурі годі було почути накази чайкових отаманів або гасла з чайки Сокольця, проте запорізький флот тримався злагоджено, без паніки і метушні.

Ще до початку негоди було знято вітрила, чайки зійшлися в купу і повернули носом до вітру. Все, що могло випасти за облавок, закріплено, усе, чим можливо вичерпувати воду, приготовано. Досвідчені мореплавці сіли на весла і стали до стерна. Запорожці молилися і клали хрести. Окремо від решти козаків, на чердаках кількох чайок, запорізькі чаклуни-характерники бурмотіли під ніс собі чудернацькі заклинання, щось сипали у воду, палили і виливали, виконуючи одним їм відомі ритуали.

Богун сидів на веслах поряд з іншими і напружено прислухався до хрипкого, надірваного голосу Омелька. Той проходився, не дивлячись на шалену хитавицю, мостинами, що їх було облаштовано над лавами, схилявся над головами козаків і кричав так, щоб його почули крізь ревіння вітру:

– Правим стій! Стій, хай вам грець! Так, добре! Лівим добав! Ще добав!.. Стерновий, колька твоїй матері! Рівняй човен, собачий сину! Так, так тримай! Добре! Тепер лівим стій, правим потроху! Не барись, не барись, братики, такої катавасії сам чорт не бачив, поспішай! Якщо вигребемо, кожному барило горілки від мене!