Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 32

– Коли ти теревениш, я відпочиваю, – буркнув Савка, не розплющуючи очей.

– А мороз таки лютий! – почувся позаду голос Нечая.

За мить Данило наздогнав Богуна, і їхні коні пішли поряд. Шитий золотом кармазин Нечаєвого жупана виблискував у променях вечірнього сонця, неначе татарський іджиар. Іван посміхнувся – схильність Нечая похизуватись дорогим одягом уже давно помітили у Тимошівському курені, про що при нагоді успішно зубоскалили. Ще полюбляв пан Данило коштовну зброю, проте такі вподобання серед запорожців ніколи не викликали подиву. От і тепер при боці Нечая шабля з руків'ям слонової кістки, прикрашеним кількома досить великими смарагдами.

– Де ж ті татари? – знову почав провадити свого Неїжсало. – Третій день йдемо, і немає жодної душі!

– А що, хіба заскучав за ними? – запитав Богун.

– Скоро побачиш. Ти, хлопче, ще й не радий будеш, коли вони тебе з коня стягнуть і батогами по голому сподові відшмагають, – насмішкувато кинув Савка.

– Нехай спробують! – умить набундючився Нестор.

– І що його пробувати? Всиплять нижче спини канчуків та й годі.

Неїжсало почервонів.

– Ти, Савко, забагато на себе береш. Не займай, чуєш, а то…

Обдертий ліниво відмахнувся:

– Та годі тобі, розквоктався…

Нечай поплескав Нестора по плечу.

– Не переймайся ти, хлопче! Що, Савку не знаєш? Його ж хлібом не годуй, тільки дай когось підсмикнути.

Обдертий мовчав. Він байдужно позирав на обрій, де серед білого покривала зими чорною комашнею виникнув авангард війська буджацьких татар. Спокійно діставши зі шлика люльку, він вказав на них Несторові.

– Ну ось і допросився. Готуй, малий, шабельку, покажеш, чого вартий.

Десь попереду, мабуть, від передніх лав, де їхав Павлюк з осавулами, обозним, джурами і сурмачами, засурмили. Дзвінко, навіть весело пролунав у морозному повітрі сигнал тривоги. Усім уже давно набридло ходити замерзлими степами, наздоганяючи буджацьку орду, яка не наважувалася прийняти бій і кружляла Диким Полем на відстані денного переходу від Перекопу. День тому спинився кошем і Батир-Ґерай, який вів своїх нукерів в ар'єргарді козацького війська. Він, очевидно, мав на меті дати перепочинок утомленим коням і людям, і лише Павлюк йшов не спиняючись, немов хорт, який натрапив на слід пораненої дичини. І ось тепер, коли сили козацько-ханського війська було поділено, буджаки нарешті вирішили дати бій.

Павлюк, виїхавши вперед на чолі старшини під хоругвами і бунчуками, приставив до очей далекоглядну трубу.

– Стати обороною рукою, – коротко кинув він не обертаючись. – Кіннота на фланги, вози, армата попереду.

– Стати обороною рукою! – залунали крики курінних отаманів, дублюючи команду по куренях.

– Кіннота на фланги! – летіли слова, потопаючи в гуркоті сотень кінських копит.

– Вози наперед! Випрягай коней, станови у три ряди!

– Армату до бою! – вигукнув обозний, даючи коневі остроги. Удруге проспівали сурми. Гетьманські джури одне за одним здіймали на ратищах високо вгору різноманітні гасла, керуючи за їхньою допомогою швидкими еволюціями війська. За кілька хвилин, швидко і без метушні похідна запорізька валка перетворилася на добре укріплений табір. Правильної форми чотирикутник з возів закрив собою піхоту, тяглових коней і обозну обслугу. Ліворуч і праворуч від нього дві тисячі комонників наїжачилися блискучими рихвами списів. Піхота з мушкетами і самопалами напоготів займала бойові позиції за возами, а пушкарі енергійно готували, забиваючи у жерла щедрі заряди картечі, усі двадцять шість гармат. Скоро готовий до бою вагенбург [49] націлився чотирма тисячами стволів у темні татарські лави, що швидко наближалися.

Омелько, знаходячись на чолі комонної частини Тимошівського куреня, пильно вдивлявся в те, що діялось у ворожому стані. Першим враженням було те, що татар разів у десять більше, ніж запорожців, хоча будь-хто знайомий з татарською тактикою розумів – їхня кількість набагато менша. Кожен буджак мав із собою троє-четверо коней, тому в очах рябіло. Усе ж кількість ворожого війська перевищувала як мінімум утричі реґімент Павлюка, хоча, навіть не дивлячись на цей факт, татари діяли вкрай нерішуче. Після блискавичного наближення вони стали кошем за межами дистанції пострілу з вогнепальної зброї і розпочали герці. По одному, по двоє чи по троє, або цілими півсотнями під'їздили вони до козацького табору. Вимахували кривими шаблями, пускали з луків стріли, сипали образами на адресу козаків, перемежаючи татарську і ламану українську мови. їхні стріли з широкими, немов сокирки, вузькими, наче шило, або перехрещеними рихвами стали першими сувенірами запорожців. Козаки не залишали без відповідей таке глузування і у відповідь на словесні образи летіла лайка чистою татарською, а стріли повертались до своїх господарів не менш влучно, ніж були послані до козацького вагенбургу. Трохи згодом з дозволу Павлюка почали виїздити до герцю і запорожці. Блискавично вилітали вони з воріт табору, вимахуючи шаблями, або зі списами напереваги підскакували до татарських батирів, і доля останніх висіла на волосині в такі хвилини. Запеклі двобої і швидкі сутички невеликих загонів затягайся до темряви.

Ніч. Яскраво-зоряна ніч запанувала над притихлим у зимовій сплячці степом. Та чи спить він? Скоріше, не спить. Зачаївся в напруженні. Тисячами пар наляканих заячих та хижих вовчих очей спостерігає він за людьми. Уважних орлиних та недовірливих совиних очей. Десь рятуються від цього смертельного для них скупчення людей олені, дикі кози, вепри й тарпани. Наївні тварини не можуть зрозуміти, що людям тепер немає до них діла. Вони прийшли на вкриті снігом рівнини задля того, щоб вбивати одне одного, тож тимчасово безпечні для звірини.

У таборі палали вогні і майже ніхто не спав. Збудження перед давно очікуваним бойовищем давалося взнаки, а ранні сутінки не додавали бажання відпочивати. У куренях тільки що зготували вечерю, тож запорожці, посідавши великими колами навкруг похідних казанів, сьорбали гарячий, заправлений шкварками і м'ясом куліш. На валах, що їх ще завидно вспіли влаштувати перед периметром з возів, перекрикувалися вартові. Ці вали, точніше, те, як вони були зроблені, примусили Івана поважати Павлюка ще більше, ніж він поважав його досі. Він міг упевнитись, що його отаман – дійсно геніальна у військовій справі людина. Замість того, щоб вгризатися, вибиваючись із сил, у мерзлий ґрунт, Павлюк наказав просто накидати снігу і полити його топленою на вогнищах задля такої цілі водою. За годину на морозі все це перетворилося у справжню ковзанку. Видряпатись наверх валу і втриматися на ногах стало надзвичайно складно навіть за умови того, що ніхто в тебе при цьому не стріляв і не колов списом. Що ж до непідкованих татарських коней, для них така перешкода була рівнозначною мурам нездоланої Трої.

Богун мовчки вдивлявся в цятки вогнів у ворожому таборі. Такі далекі і крихітні, вони здавалися нереальними в темряві, яка постала над степом. Десь там, навкруг тих вогнищ сидять люди, котрі через кілька годин почнуть стріляти, різати і колоти його друзів і самого Івана. Але він не відчував ні злості на них, ані страху. Звично вже підраховував у думках кількість здобичі, яку отримає разом з козаками свого куреня у разі завтрашньої перемоги. Зрозумівши, про що думає, Іван посміхнувся в темряві сам до себе – хід думок справжнього запорожця, для якого війна є роботою, і за неї має бути винагорода. І він стискав у руці руків'я шаблі. Так, війна – це робота, і завтра її має бути багато…

IV

Сурма засурмила гасло до бою, як тільки у повітрі почали сіріти перші ранкові сутінки, і одразу ж козацький табір сповнився криками, тупотом ніг, іржанням коней і брязканням зброї. Козаки займали бойові позиції на периметрі, готували мушкети. Пушкарі діловито поралися біля вкритих памороззю гармат. Отаманські джури бігали по табору, доносячи накази Павлюка до підрозділів війська.