Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 34

Та час йшов. Запорожці трималися ладно, але все ж чисельна перевага татар давалася взнаки – у кількох місцях табору зав'язався шалений шабельний бій. Татари з люттю приречених кидалися на козацькі карабели, намагаючись розтягнути вози периметра. В такі моменти в місця прориву мчав виділений Павлюком загін у три сотні комонників, змітаючи татар з периметра табору, немов порох з долівки доглянутої хати. Ставало все спекотніше. Приблизно через чверть години після початку другого штурму в одному з кутків вагенбургу оборону все ж було прорвано – татари погнали на козаків тисячний табун коней і, прикриваючись ними, як живим щитом, змогли розтягнути вози і посипати попелом відрізок валу в кілька десятків кроків. На комонних козаків, що кинулися навперейми, полетіла ціла злива пущених впритул стріл, вихоплюючи з їх лав одразу кілька десятків запорожців. Тієї ж миті вглиб табору почали вдиратися сотня за сотнею оскаженілі від власної і чужої крові буджаки. Кривавий галас закипів усередині табору.

Тим часом Павлюк сидів у сідлі, немов вилитий. Жодним рухом не виказав він хвилювання навіть тоді, коли оборона захиталася. Спокійно і діловито віддавав накази, розумно і продумано використовував усі сили, які мав у своєму розпорядженні. І татари так і не змогли розвинути свого успіху – вогонь козацької армати було перенесено на місце прориву, що миттєво перетворило ділянку периметра, крізь яку татари вдерлися до коша, на вихор вогню і ревучого заліза. Тепер велику послугу зробила мала армата, що хоч і відставала від кулеврин за далекобійністю, але мала, на відміну від неї, багато більшу скорострільність і маневреність. Після кількох залпів татари, які встигли вдертись до табору, залишилися без підтримки і одразу ж зменшили натиск і почали відходити до насипу. Та вже летіли їм навперейми, вдаряючи в обидва фланги, озброєні шаблями і пістолетами тимошівці, батуринці, шкуринці і титарівці. Вміло виконуючи накази отамана, вони врубались в лави татар, взяли їх у підкову, розкритий бік якої приходився на ділянку периметра, що по ній працювала армата. Одночасно понад п'ять сотень буджаків опинилися в пастці. І марно кидав на штурм своїх кращих нукерів салтан Азамат – зруйнована дільниця табору прострілювалася козацькою арматою настільки добре, що підходи до неї перетворилися на стежку до кращого життя. На решті ж валів татар зустрічали злагоджені залпи сотень мушкетів.

Різанина всередині табору продовжувалась. Приречені на смерть татари билися, немов леви, але навіть це не могло врятувати їх. Одного за одним нукерів вихоплювали з юрби, в яку втиснулися кочевники, які не знали військового строю, і рубали, кололи, пристрелювали. Проламували келепами черепи, розтинали жили і артерії гострими шаблями, посилали у груди розжарений свинець і здіймали їх на довгі ратища списів. Богун, кинутий разом з частиною Тимошівського куреня на прорив, чманів від вигляду крові, врубуючись у ворожі лави. Давно було відкинуто мушкет і обидва пістолі. Тепер лиш слизьке від крові руків'я шаблі і ворожі клинки навпроти. Десь позаду, кинутий поряд з мушкетом, залишився жупан, і блискучий панцир – найулюбленіший з трофеїв давнього морського походу виблискував у променях холодного зимового сонця. Вкритий майстерною золотою насічкою шолом доповнював дорогий обладунок і вирізняв Богуна з натовпу запорожців, бо на декому не було навіть кольчуги. Іван завжди був попереду. Він кидався туди, де ставало найважче, немов шукав зустрічі із самою смертю і не знаходив її, всю свою силу і майстерність спрямовуючи задля здобуття перемоги. На смерть у ці хвилини перетворювався він сам. І блукала посмішка вдоволення на вустах курінного отамана Тимошівського куреня – так, він був тисячу тисяч разів правий, коли казав малому сину сотенного хорунжого Вороновицької сотні Брацлавського полку, що його шабля ще накреслить свій слід на кривавих теренах козацької слави…

Нарешті все було скінчено. Упав з криком не почутого благання останній татарин, припинило муки останнього пораненого гостре лезо, а там, за периметром табору, відкотилися далеко у степ горе-нападники, рятуючись від нищівного вогню гармат з козацького табору. Сонце стояло в зеніті, коли, викинувши до небес лють першого удару, буджаки припинили наступ, обмірковуючи свої подальші дії. Павлюк скористався із затишшя і наказав поновити периметр у тих місцях, де його зруйнували ворожі гармати і послані на смерть нукери. Запорожці швидко і злагоджено викочували на вал нові вози, замінюючи розбиті, сковували їх колесо до колеса міцними ланцюгами. З невеличкого озерця, поблизу якого розташувалося ліве крило запорізького війська, козаки, вирубавши в кризі ополонки, черпали воду, необхідну для посилення крижаної фортеці, збудованої ними серед степу. Вози та гарби розвозили діжі з водою по валах, де їх виливали на збиті кучугури снігу. Тріскучий мороз швидко докінчував справу – через лічені хвилини снігові вали перетворювалися на справжні мури.

V

Савка Обдертий разом з Нечаєм, Богуном і ще десятком тимошівців, напружившись, аж на спітнілому чолі йому поздувалися вени, тяг мотузку, яку було причеплено до великої бронзової мортири – у зв'язку з підвищенням крижаних валів, армату встановлювали на нових позиціях. Несподівано для себе він почув, як чиясь рука рвонула його за плече. Одночасно за спиною почувся здивований, повний ненависті голос:

– Місюрка! А таки довелося нам здибатися, харцизе триклятий!

Савка обернувся. Навпроти нього стояв вбраний у дорогий жупан, боброву шапку і видрову кирею шляхтич. Примруживши очі, посміхався посмішкою, яка більше походила на вовчий оскал, і міцно тримався за руків'я шаблі.

– Що витріщився, хамське коліно? Може, не впізнав?!

Обдертий спокійно знизав плечима.

– А якщо й упізнав, що тобі з того? Іди, чоловіче, від гріха, не займай. Роботи багато.

Незнайомець аж підскочив.

– Ах ти, скурвий сину, псяча кров, бидло гниле! Ну зачекай же, ось я тобі! – він зробив відчайдушну спробу видобути з піхов шаблю, але вона, очевидно, ще від учора намертво примерзла.

Савка покинув мотузка і собі взявся за руків'я шаблі. Похмуро поглядав на шляхтича, який лаючись намагався звільнити свій клинок. Поряд з ним одразу ж виросли Богун з Нечаєм. Не знаючи доки в чому річ, вони ясно відчули загрозу для свого товариша і по неписаному закону, що його мали ще від часу спільного прибуття на Січ, підтягнулися ближче, готові розділити будь-яку небезпеку.

– Ти б її гусячим жиром частіше мастив, вашмость. Або татарам інколи показував, – кинув незнайомцеві Савка. Той облишив свої спроби, деякий час позирав на трійко запорожців, тамуючи злість, після чого круто повернувся і пішов геть.

Хвилину всі стояли непорушно, потім почали поглядати на Савку.

– Чого витріщились? – буркнув той і, поплювавши на руки, натягнув шворки.

Богун подивився на Нечая. Той лише знизав плечима і собі взявся за мотузку. Через мить уже тягнули гармату так, ніби нічого й не сталося. Але Іванові цей інцидент не йшов з голови. У незнайомцеві він пізнав сотника особистої сторожової сотні наказного отамана Павла Бута, на ім'я Федір Славинський. Цей чоловік, завдячуючи своєму паскудному характеру і посаді начальника внутрішньої безпеки, непопулярної в арміях всіх часів та народів, мав дурну славу, і запорожці завжди насторожено ставилися до сотника.

Нарешті мортира зайняла своє місце на рівному майданчику, дещо нижче гребня валу, і коло неї почали чаклувати пушкарі, установлюючи дерев'яні щити для захисту, обладнуючи сховища для запасів пороху та куль, вимірюючи її за допомогою квадрантів. Тимошівці одразу ж вирішили використати ці хвилини для перепочинку. Посідали в коло неподалік від гармати і запалили люльки.

– А що то воно було, Савко? – запитав Обдертого Нечай. Савка хмикнув.

– Пусте, – він посмоктав люльку. – Як там Неїжсало, чув хто?

– Помер малий, – пригнічено кинув немолодий уже козак на ім'я Гурко. – Новаки казали, ті, що при шпиталі. І не жив, сердега…