По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 33

— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.

— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.

— Наказано, — козирнув капрал.

— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.

Пулчинський образився: цей офіцерик з АК [2] вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?

— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.

— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.

Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.

Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.

Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.

До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:

— Що б могло статися, панотче?

Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.

— Рятуйте, лю…

Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.

«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.

Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.

З хати почали відстрілюватися.

— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!

Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.

З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.

А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.

Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.

— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.

Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.

Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.

Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.

Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…

… Рано вранці кривий служка Тадеуш, прийшовши прибрати в костьолі, помітив, що двері в костьол прочинені. Здивований цим, — ключі були тільки в нього і в ксьондза, — Тадеуш перехрестився, зазирнув до середини. Каламутне світло падало з стрілчастих вікон униз. В кінці проходу між лавами лежала долілиць, головою до вівтаря, розметавши на підлозі руки, якась людина. Відчувши щось недобре, костьольний служка підійшов ближче й побачив на підлозі кинутий автомат. Тадеуш знову перехрестився, й торкнувся до лежачого, щоб довідатися, живий той, чи мертвий. Чоловік повільно підвів голову, й служка побачив мокре від сліз обличчя свого ксьондза.

— О, Єзус, мати божа! — заметушився переляканий старий. — Панотче, вам погано! Води? Зараз!..

— Не треба, пане Тадеуш, — ледь чутно промовив Пулчинський. — Я сам… Іди. Бог простить мені цю кров.

12. ЕКСПЕРТ У СХІДНИХ ПИТАННЯХ

Цього разу начальник гестапо виявив підкреслену лояльність до радника Хауссера. Він досить люб’язно привітався з «Пуголовком», запросив сісти до столу й подав підготовлене до відсилки зведення, що являло собою короткий огляд подій за два тижні на підвідомчій йому території.

Хауссер скинув кашкета, витер чистенькою, акуратно згорнутою хустинкою свою розкішну лисину й, присунувши стілець до карти, що висіла на стіні, заглибився у вивчення секретного документа. Шістнадцять диверсій на залізницях… Одна велика — пущено під укіс ешелон з танками і цистернами пального, що йшов на фронт. Оберштурмбаннфюрер висловлює в примітці припущення, що всі диверсії на залізниці — справа рук радянських партизанів, які проникають невеликими, добре підготованими і спорядженими групами з північних лісистих і болотистих районів на південь, у смугу лісостепу. Хауссер звірився з картою й прийшов до переконання, що начальник гестапо має цілковиту рацію. Проте йому впало в очі, що цього разу кілька диверсійних партизанських груп діяло на великій віддалі від своїх баз. Сто — сто п’ятдесят кілометрів! Очевидно, в цих краях у них є спільники серед місцевого населення. Про це оберштурмбаннфюрер нічого не говорить… В його інтересах не торкатися цього питання.