По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 48

Закінчивши читати, Марія відкинула аркушика, запалила погаслу сигарету, запитала:

— Ну, як, Петрусю?

— Яскраво й сильно. Вітаю. Перепиши і дай мені примірник. Ми віддрукуємо листівки.

— Але це не для всіх… — стривожилася Марія.

— Звичайно! Лише для нашої еліти, для командирів.

— Для тих, хто зрозуміє…

— Саме так. Вітаю, дуже сильно написано.

Марія, задоволена, всміхнулася.

— Як бачиш, твоя Марія не марнувала часу… Але це не все. Я підготувала до друку статтю доктора Івана Гладиловича, в якій він твердить, що расові відмінності між українцями й росіянами значно істотніші, ніж, наприклад, між українцями й німцями. Таким чином, про нашу расову спорідненість із москалями не може бути й мови.

— А чи не занадто? Наукові таланти цього Гладиловича… В статті є якісь аргументи, докази?

— Яке це має значення! Наукові докази мене менш за все турбують. Важлива сама думка, яку ми повинні вбити в голову читачеві, — москалі не наші слов’янські брати, а зовсім чужі нам у расовому відношенні люди. По крові вони ближче до татар, монголів.

— Так, у цьому є рація.

— Ще б пак! — вигукнула Марія, обхоплюючи руками коліна. — Ну, досить про справи. Я так скучила за тобою, любий, така рада, що бачу тебе.

— Я теж…

— І так невдало. Тобі доведеться піти, а я повинна буду мило розмовляти з німецькою дурепою. Вже за одне це я її ненавиджу.

— Ми зустрінемося завтра. Вранці, коли вона піде. Ти можеш з’явитися в редакцію з запізненням?

— Звичайно. Але я не хочу розлучатися з тобою так швидко. Знаєш, ми вийдемо на подвір’я, там лавка. Ти тільки попередь Романа, що ночуватимеш у нього.

Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:

— Я зараз прийду. Проведу брата…

Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один — «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців — не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор — ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого — за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!

На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини — в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки — «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.

Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі — національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах — радянські люди не хочуть ворогувати між собою — вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.

— Я до ваших послуг, дорога пані, — весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. — Ви… ви можете читати?..

— Чому це вас так дивує, Маріє? — звернулася до неї Оксана по-українськи. — Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.

— Але ви повинні були сказати… — спалахнула журналістка. — Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.

— Так, вийшло негарно, — погодилась Оксана. — Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.

Марія не зводила з Оксани очей.

— Ви чули те, що я читала?

— Так, — ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. — По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?

Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.

— Ви помиляєтесь…

— Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?

Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.

— Що ж, — задумливо знизала плечима Марія, — деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.

— Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, — відрізала Оксана. — Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.

Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.

— Історія покаже, кому дано, кому не дано, — сказала вона з викликом.

— Без сумніву, історія покаже, — підхопила Оксана, — Історія вже не раз казала своє слово. — І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. — До речі, чиї це портрети висять у вас?

— Імена цих людей нічого вам не скажуть…

— А історії, народу? — тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.

— Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, — журналістка видивилась на Оксану.

Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.

— Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. — Оксана зітхнула. — Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.

— Звідки ви взяли? — удавано здивувалася Марія. — Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…

— Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…

— Що ви зрозуміли?

— Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.